Тези виступу Голови УРП «Собор», народного депутата України Анатолія Матвієнка на засіданні Центральної Ради партії 25 квітня 2010 року.

Доброго дня шановні члени Центральної Ради, старійшини партії, члени Контрольно-ревізійної комісії, дорогі гості!

Від щирого серця вітаю вас на сьогоднішньому засіданні ради партії. Це засідання ми проводимо напередодні славного двадцятирічного ювілею Української республіканської партії «Собор», тож дозвольте принагідно привітати вас, ваші партійні організації, подякувати вам за сумлінну роботу, за ті зусилля, які ви докладаєте, щоби Україна розвивалася і мала добру перспективу.

Я добре знаю як непросто буває обстоювати цінності нашої партії, український національний інтерес, коли довкола панує холуйство та невігластво, коли грабунок країни стає ознакою успіху, а багато чесних і порядних українців просто зневірилися в тому, що зміни на краще все ж можуть відбутися.

Та, запитаймо себе чи було легко Миколі Руденку і Олексі Тихому, Левку Лук’яненку та Оксані Мешко, іншим членам Української гельсінської групи - предтечі нашої партії, які 1976 року кинули виклик усій радянській системі?

Чи було легко членам УГС, ще за існування Союзу, ще до появи Руху, агітувати за українську незалежність?

Зрештою, чи так вже солодко було нам в часи акції «Україна без Кучми»?

Очевидно, що ні. Тому, найперше, що сьогодні я хочу донести до вас, це те, що нам не можна розслаблятися, нам потрібно подвоїти свої зусилля в цей непростий для України час.

А час і справді непростий. Ситуація, в якій знаходиться Україна зараз, зумовлена двома основними чинниками.

Перший чинник - геополітичний. Світ, зокрема Євросоюз та США, не збирається протистояти втягуванню України в російську зону впливу. Очевидно, це є результатом глобальної домовленості Медвєдєва і Обами щодо розмежувань зон глобальних геополітичних інтересів. Афганістан, Іран, Венесуела, Близький Схід - за американцями; пострадянський простір, зокрема, й Україна - за Кремлем.

Подібно до того, як Молотов і Ріббентроп ділили Європу в 1939-му, так само Медвєдєв та Обама ділять світ на початку XXI сторіччя. І Україна, на жаль, знову опинилася не з кращого боку „лінії Керзона”.

Очевидно, в одну гру зі Штатами грають і європейці, якім „геніальна формула Януковича” - інтегрувати Україну в Євросоюз настільки, наскільки до цього готовий Євросоюз - дає можливість зняти всі попередні зобов’язання, зокрема й перспективу членства в угоді про асоціацію.

Чи є геополітична ситуація України фатальною? Загрозливою, гадаю, так. Фатальною - ні. Політика „умиротворення агресора”, як свідчить історія, не може бути успішною. Зміняться уряди в ЄС, республіканці змінять демократів у США, зміняться зовнішньополітичні доктрини, і, зрештою, зникнуть поділи і зони впливу. Але доти, доки цього не сталося, від нас, республіканців, залежить наскільки швидко в державі Україна проводитиметься „білорусизація”.

Тепер про ситуацію в середині України. Тут головна проблема - це існування двох Україн - України європейської та України російської. Із приходом до влади Януковича російська Україна оголосила війну Україні європейській. Війну світоглядну, ціннісну, ідеологічну. Найнебезпечнішу війну.

Наша задача в цій ситуації доносити до усіх виборців помилковість розвитку України за російським сценарієм. Запитуйте у виборців Партії регонів, за якими стандартами життя вони хочуть жити - за стандартами Франції та Британії чи Росії і Білорусі?

Віктор Янукович, здобувши посаду президента на вільних і демократичних виборах, мав історичний шанс для того, щоби зробити націю більш згуртованою, а державу - потужнішою. Для цього йому достатньо було відмовитися від проросійського зовнішньополітичного курсу, закликати до консолідації усі політичні сили. Саме до цього його підштовхувала ситуація в українському парламенті, у якій фракції Партії регіонів, блоку Литвина та комуністів не мали більшості.

Переконаний, що формування коаліції у складі Партії регіонів, блоку Литвина та фракції «Наша Україна - Народна Самооборона» та формування Кабінету Міністрів на чолі з Арсенієм Яценюком дозволило б Україні зробити серйозний крок в напрямку побудови потужної європейської держави. Однак, регіонали, і Янукович особисто, виявилися неготовими до справді державницької оцінки політичної ситуації і пішли на антиконституційний шлях формування так званої «коаліції тушок». Спокуса максимально сконцентрувати, а в перспективі - й узурпувати владу, виявилася нездоланною.

Втім, тепер, після слів Азарова «Я не прем’єр-міністр, я перший міністр в уряді Януковича» ні у кого немає сумнівів, що влада в країні повністю і безроздільно належить Партії регіонів. Якщо регіоналам вдасться зробити добро для країни, і вони отримають заслужене визнання в суспільстві - ми буде аплодувати їхній продуктивній роботі; якщо ж ні - то на Партію регіонів чекає стрімке соціальне розчарування, а націонал-демократи отримають свій шанс запропонувати власну парадигму розвитку України.

Не витримує жодної критики і захоплення частиною громадян „стабільною і злагодженою роботою влади за Януковича”. Так, робота ведеться впевнено і спокійно, але це не творення фундаменту добробуту для українців, а будівництво ешафоту для усіх, крім „обраних”.

Конкретні ж досягнення влади, м’яко кажучи, нічого окрім почуття сорому в мене не викликають. Ганебні харківські домовленості Медвєдєва і Януковича «газ в обмін на флот» затьмарюють навіть бездарні газові угоди Тимошенко і Путіна. Фактично, ми розраховуємося українською територією за нашу ж наркотичну залежність від російського газу. Великою оманою є й так зване підвищення орендної плати Чорноморського флоту (на основі чого і розрахована знижка вартості газу), бо ж із очікуваним у світі зниженням вартості блакитного палива, економічний ефект для України від харківських угод буде нульовим. А флот при цьому на довгі роки залишатиметься в Севастополі.

Такою наразі є ситуація. Але я хотів би закликати нас не зациклюватися на боротьбі та запереченні того ж Януковича чи Партії регіонів. Ми повинні пропонувати позитивні меседжі виборцю, пропонувати сценарій творення, а не сценарій руйнування.

Нашою метою не є усунення Януковича від влади. Нашою метою не є вигнання чужинецького Чорноморського флоту із Севастополя, нашою метою не є дешевий газ чи безвізовий режим із Європейським союзом. Все це - лише засоби.

Наша мета - це сильна, багата Україна, яка забезпечує гідний рівень життя кожному громадянину. Наша мета - це Україна, у яку мріятимуть емігрувати американці та японці, шведи та німці, поляки та росіяни. Таку країну можна побудувати. Понад те - така країна буде побудована, але як швидко це буде зроблено, залежить в першу чергу від нас.

Ми, як партія, повинні докладати зусиль для досягнення цієї мети.

Із цим посланням ми повинні йти сьогодні до виборця; ми повинні вміти чітко і переконливо доносити до нього чому нинішня влада діє неправильно. Ми повинні вміти пояснити кожній людині, чому нинішня влада шкодить їй персонально, і найголовніше - що ми можемо запропонувати кращого. Епоха гасел та романтизму відходить у минуле, щоби допомогти Україні ми повинні діяти адекватно вимогам часу, модернізувати національно-демократичну ідеологію відповідно до викликів сьогодення.

Що ж таке модерна національно-демократична ідеологія?

Найперше, це - повага до себе, своєї родини і своєї нації. Без цього, ми ніколи не доб’ємося поваги від інших. Вважатимемо себе рабами - рабами і будемо.

Ця повага неможлива без знання себе, своєї історії, мови і культури. Зараз стає модним зневажливо іронізувати над ініціативами Віктор Ющенка щодо Голодомору, відбудови Батурина і т.д. Ба навіть, указ про відзначення Степана Бандери званням Героя України дехто сприймає як щось «передчасне» та «одіозне».

«Держава не твориться в будучині, держава твориться нині», - так, ніби до нас, промовляє Олег Ольжич.

Тож ми повинні доносити до усіх українських громадян, що патріотизм - це не аморфне, романтичне і безглузде поняття. Патріотизм - це цілком конкретна життєва цінність, без якої неможливо розбудувати і духовний, і матеріальний добробут народу.

Другий концепт сучасного націонал-демократа, це - толерантність. Ми ніколи не зробимо Україну соборною, якщо не будемо толерувати тих наших співвітчизників, які з різних причин, ще не повернулися до свого українського коріння. Пам’ятайте, що кожний докір російськомовному українцеві, кожний прояв зневаги та погорди до наших співвітчизників, які мають іншу позицію - це удар по силі українського народу, це шлях, по-якому так хочуть нас повести вороги.

Наша сила у єдності Але єдність можлива лише за умови взаємної поваги та взаємної допомоги, тож ключ до цієї єдності - в толерантності.

Третій, і дуже важливий момент - це повна відмова від ролі держави як глобальної годувальниці. Влада існує лише для того, щоби забезпечувати права і свободи громадянина та координувати спільні інтереси членів спільноти. Радянський союз, як тоталітарна держава, нав’язувала нам державний патерналізм як справу самозрозумілу. Зараз ситуація є кардинально іншою - все залежить від нас самих. При цьому, зрозуміло, що соціальний захист потрібен, але для найвразливіших верств населення.

Хотілося б підкреслити, що описане вище сприйняття ролі держави в соціальному житті є ключовим для розуміння змісту сучасної національно-демократичної ідеології. Саме цей концепт є головною нашою відмінністю від патріотів із Блоку Юлії Тимошенко.

Ми повинні гуртувати довкола себе усіх справжніх націонал-демократів. Спіпраця із Юлією Тимошенко в опозиції потрібна, але в інтересах збереження демократії в Україні, не можна довзолити БЮТ захопити національно-демократичний електорат, який підтримував блок „Наша Україна”.

Очевидно, що УРП „Собор” самостійно має достатньо обмежені ресурси і можливості, тому провід партії послідовно докладає зусиль до консолідації усіх політичних сил, які стоять на близькій нам ідеологічній платформі. Зараз ми виходимо на можливість формування потужної національно-демократичної політичної сили, у формі блоку, а в перспективі - й єдиної партії, із „Фронтом Змін” Арсенія Яценюка, середовищами Петра Порошенка, Миколи Мартиненка, низки патріотичних і незалежних депутатів із фракції НУНС, серед яких Ткач, Стецьків, Круць, Жебрівський та деякі інші.

Вже зараз ми повинні виходити на серйозний та змістовний контакт із політичною партією «Фронт Змін». Прошу партійні організації на місцях невідкладно вийти на відповідні осередки «Фронту Змін» та ініціювати співпрацю по конкретним напрямках політичної програми «Уряд Змін». Ми не повинні чекати запрошення чи першого кроку, наше нагальне завдання - йти в ініціативі об’єднавчих процесів, показувати свою здатність до ефективної роботи із виборцями. Тільки у такий спосіб ми зможемо належно підготуватися до наступних виборів і зробити об’єднання українських націонал-демократів реальністю.

Підсумовуючи, повторю: ми не повинні втомлюватися, ми повинні працювати і єднатися. Переконаний, що старий девіз УРП „Цілі наші гідні, засоби чесні - тому успіх неминучий” приведе нас до нових перемог, першою з яких стануть місцеві вибори у березні 2011 року.

Потужна колись політична сила «Наша Україна — Народна самооборона» переживає не найкращі часи. За даними соціологів, сьогодні її підтримують лише 2,5% наших громадян. Народний депутат від НУ-НС Анатолій Матвієнко вбачає причину в тому, що при створенні блок «Наша Україна — Народна самооборона» нічим не відрізнявся від інших політичних холдингів, тому в його ряди «побігло» багато непатріотично налаштованих людей. Сьогодні фракція НУ-НС у парламенті, скоріш за все, нагадує персонажів відомої байки Крилова «Лебідь, рак і щука». Після президентських виборів хтось вирішив домовлятися про коаліцію з Партією регіонів, хтось пішов в опозицію, а хтось все ж таки залишився вірним самостійному шляху. Про тенденції у фракції НУ-НС, про діяльність опозиції, стан гуманітарної політики, перші кроки влади на міжнародній арені говоримо з депутатом від НУ-НС Анатолієм МАТВІЄНКОМ.

— Анатолію Сергійовичу, владна вертикаль у країні вибудована: створена коаліція, сформований уряд, пройшов ряд інших призначень. З іншого боку — проголошено про існування декількох опозицій. До кого ви себе відносите?

— Я відношу себе до опозиції. А те, що їх існує декілька, не бачу нічого поганого. От коаліція має бути тільки одна — парламентська, здатна об’єднувати не менше 226-ти депутатів. Кожна фракція в парламенті має право визначати своє ставлення до влади: бути в коаліції чи опозиції, де головними критеріями повинні виступати ідеологічні засади. Будь-яка партія, яка не знаходиться при владі, має демонструвати бажання отримати цю владу, опонуючи і пропонуючи альтернативний підхід.

На жаль, сьогодні регламент Верховної Ради не відповідає здоровому глузду, але це не означає, що нічого не треба змінювати. Саме цим і обумовлена наша спільна з Миколою Мартиненком ініціатива: кожна парламентська фракція має право на опозиційність. Уявімо, наприклад: ми з комуністами опинилися не в коаліції, а в опозиції — ми можемо сформувати спільну опозицію? Це абсурд. Інша справа, скільки має бути парламентських опозиційних урядів? Очевидно, один. Але позапарламентська опозиція теж має право формувати свій опозиційний уряд. Я вважаю, що сьогоднішня узурпація влади є не менш небезпечною, ніж узурпація права на опозицію, яку хоче зробити Юлія Тимошенко.

— Ваш колега по фракції Юрій Єхануров днями заявив, що більшість депутатів від НУНС схиляються до входження у правлячу коаліцію за умови виключення з неї фракції комуністів. Що вам відомо про це, і хто ця більшість депутатів НУНС?

— Думаю, що це провокація. Я не знаю, як Юрій Єхануров, при всій моїй повазі до нього, може знати, до чого схиляється фракція, якщо він жодного разу не був на засіданні фракції, більше того, ніколи не говорив з її членами, включаючи мене. Очевидно, даремна мрія отримати якісь певні портфелі штовхають людей, в даному випадку Єханурова, до таких висловлювань. Він ніколи не приховував, що «регіони» йому милі й близькі. Але Юрій Іванович — хоча і є членом партії «Наша Україна», однак не є народним депутатом, членом фракції НУНС, і тому особисто я не вважаю, що Юрію Івановичу коректно давати такі коментарі. Утім, заперечувати йому не буду — можливо, якісь спроби в цьому напрямку і робляться…

— Тобто…

— Коли президентом став Віктор Янукович, до НУНС надійшла пропозиція увійти в коаліцію з Партією регіонів. Але це було можливо лише за певних умов, які ми чітко сформулювали: повинен бути наш прем’єр-міністр і мінімум 50% міністрів від НУНС. Адже лише це могло стримувати всю цю «проросійськість», яку ми спостерігаємо сьогодні. Ми не збиралися обслуговувати «регіони», там зовсім інша ідеологія. Звичайно, ми розуміли, що це неадекватна вимога для нашої менш чисельної фракції, але ми спиралися не на власні амбіції, а на те, як утримати Україну в фарватері європейських цінностей. Наші вимоги для них були неприйнятними, тому вони й пішли антиконституційним шляхом, включаючи не зовсім мені зрозуміле рішення Конституційного Суду. Тепер яке з них виконувати — 2008-го чи 2010-го? Оце і є рівень нашого судочинства. Після цього в нас не залишалося іншого вибору, як йти в опозицію.

ФОТО ВОЛОДИМИРА СТРУМКОВСЬКОГО

— Виходячи з рішення КС, багато ще людей поповнять лави коаліції?

— Я думаю, що чимало, не менше десятка — точно; але цей процес не буде довготривалим, зрештою перебіжчики прийдуть назад, тому що владна бочка тільки зверху залита медом, а нижче дьоготь. От коли вони доберуться до цього дьогтю і почнуть тікати звідти…

— Назад приймете?

— Ми не можемо їх не прийняти. Якщо людина вийшла з коаліції, то, очевидно, вона має право на опозиційну діяльність. Жаль тільки, що з такими людьми дуже важко будувати Україну. Це люди, які не мають відповідальності перед виборцями, які влаштовують тільки власну кон’юнктурну долю. Але я з розумінням ставлюся до них. Шкода, що виборча система дозволяє подібні кульбіти в рамках вищого законодавчого органу.

— Зараз у парламенті дві опозиції, хоча регламент ВР передбачає тільки одну. Як в такому випадку будуть ділитися комітети?

— Я вважаю, що комітети мають розподілятися у відповідності до квот, які прописані в регламенті. Більше комітетів, ніж це передбачає закон, в жодній фракції не має бути. Тому ніяких проблем із розподілом, незалежно від опозиції, теж не має бути. Перелік пріоритетних комітетів для опозиції в регламенті наданий. Якщо сьогодні наша фракція має певну кількість комітетів, але ми хочемо як опозиція претендувати на інші, ми маємо скласти свої повноваження в цих комітетах, а потім претендувати на інші. Те саме має зробити і БЮТ. Не можна тримати за собою ті комітети, які належали їм, коли вони були при владі, а тепер ще й вимагати додаткові. Хоча, знову ж таки, регламент не дає відповіді на питання, як мають розподілятися комітети і за якою технологією в разі переходу коаліції в опозицію і навпаки. Тому, цей закон треба доопрацювати.

— Якщо ваші пропозиції будуть відхилені?

— Буде діяти право першого пріоритету. Тобто, фракція БЮТ має отримати стільки комітетів, скільки за квотою їй належить, а не скільки вона захоче.

Є проблеми, наприклад, і в нашій фракції, у нас Олександр Омельченко перейшов в коаліцію. Тому, за логікою, комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, який він очолював, мав би залишитися нашій фракції, але… Знову ж таки, ця норма не прописана в регламенті.

— Минулого тижня соціологи Фонду «Демократичні ініціативи» оприлюднили результати опитування, за якими виявилося, що кожен третій українець не підтримує ті політичні сили, які представлені сьогодні в парламенті. Ваш блок має підтримку на рівні 2,5% — це навіть не прохідний бар’єр. Яка перспектива у «Нашої України — Народної самооборони»?

— Якщо говорити про УРП «Собор», яку я представляю, то я виступаю за те, щоб націонал-демократи об’єдналися якомога швидше — саме сьогодні, коли вони перебувають у кризі. Ми маємо привести в політику нових людей, нову якість, щоб пропагувати ті цінності, які будуть підтримані більшістю суспільства. Перевіркою якраз стануть місцеві вибори, де ми повинні показати, що це не просто загравання з виборцями, а це наша сутність. Філософія української демократії повинна змінитися, адже блок «Наша Україна — Народна самооборона» не дуже відрізнявся від інших політичних холдингів. Він створювався після перемоги Віктора Ющенка, коли до переможців, як правило, біжить вся кон’юнктура, і, як правило, непатріотична. Саме тому сьогодні ми маємо той рейтинг, який ви називаєте.

Тому, ми повинні щиросердно розповісти людям про свої помилки, покаятися, зробити висновки і діяти далі. Націонал-патріоти, якщо подивитися на їхню ідеологічну нішу, мають на сьогоднішній день в межах 20% підтримки, але цей відсоток може бути подвоєний.

— Узагалі, якщо говорити про моральний стан, в якому сьогодні опинилися люди, що свого часу підтримували помаранчеві сили, зокрема, «Нашу Україну»…

— Мене мало хвилює мій стан, який є частиною морального стану тих людей, про яких ви говорите. Я також сьогодні перебуваю в атмосфері певної апатії та роздратованості, але мова йде не про те, кому мені треба нашкодити, щоб я бачив, як і він мучиться, — мова йде про Україну. Якщо сьогодні є інша філософія, ніж побудова національно-демократичної європейської держави, скажіть мені — яка? Можливо, це північноамериканський тип, коли на континент прийшли колонізатори, вирізали всіх аборигенів і створили космополітичну демократію? Але він нам не підходить, ми маємо рухатися за європейським принципом.

На жаль, зараз йде серйозний наступ на цей принцип. Якщо поляки будують Польщу, французи — Францію, німці — Німеччину, то в нас соромно говорити, що українці мають будувати Україну. Нам кажуть, що треба дотримуватися якихось розмитих, загальноцивілізаційних цінностей, тобто національне має бути викоренено, приміром, із освітніх програм. Головним втілювачем цих змін є міністр освіти та науки Дмитро Табачник. Тому, на сьогодні мене хвилює питання — де я як українець буду мати гарантії збереження своєї материнської колиски — на Кубані, в Сибіру, Канаді, Аргентині? Росіянин має свою колиску — Росію, єврей — Ізраїль, поляк — Польщу, а ми кажемо: нам не треба материнської колиски. Це дуже небезпечно. Кожен українець, а їх 70%, ображений такою політикою, тому якраз об’єднані демократичні сили й повинні дати відповідь на цей ідіотський виклик.

— Про об’єднання націонал-патріотичних сил говорять постійно, але далі слів, на жаль, справа не йде.

— Я постійно ходжу, кричу, волаю, прошу, говорю, що готовий покласти заради цієї ідеї всі свої сили, але масового відгуку поки що немає. Проте це не означає, що не треба говорити. Якщо ти думаєш про Україну — зрадницьки мовчати не можна. Критична маса все одно колись визріє, і ми цей крок зробимо — сподіваюся, в близькому майбутньому.

— Міжнародна організація «Репортери без кордонів» занепокоєна погіршенням ситуації зі свободою слова в Україні після приходу до влади президента Віктора Януковича. Мова йде про те, що в останні три місяці відбулось повернення до старих методів — залякування та фізичних нападів на журналістів, а також перевищення повноважень щодо мас-медіа. Ви як представник опозиції відчуваєте це? Що збираєтесь робити?

— Ми маємо не мовчати, а гуртуватися — преса в тому числі. Давайте всі працювати на об’єднання патріотів для утворення якоїсь консолідованої сили. Хай через рух, блок, партію — це вже питання технології. У цей процес кожен має вкласти свої інвестиції, а не приходити заради того, щоб отримати якусь платню і винагороду. Адже розмова, як правило, закінчується на тому, що люди кажуть: «я ж фахівець, професійна людина, тому і маю заробляти на цьому». Можливо, на цьому і можна заробити на кусок хліба, але ж вони хочуть на хліб з ікрою.

Є така байка. Кожен день стадо баранів різали наполовину, і кожен день ті з них, які залишалися, тішилася тим, що їх не зарізали. Але ж рано чи пізно зарізали їх всіх, і чим менше їх залишалося, тим меншим міг бути опір. Ми зараз подібні до цих баранів.

— Як би ви в цілому, окрім гуманітарної сфери, оцінили перші кроки влади?

— На сьогоднішній день складається дуже тривожна ситуація — ситуація фальшу і самообману більшості громадян України. Так, ми повинні визнати, що всі ці п’ять років ми жили в умовах дезорганізації і розбалансування влади, в умовах якогось ідіотичного і амбітного протистояння, в результаті якого вертикаль державної влади була зруйнована майже до тла. Тому, коли сьогодні йде хоча б якийсь процес відновлення державної машини, суспільство, роздратоване вчорашнім протистоянням, вважає це наведенням порядку, успіхом. Але це ілюзія, народ не розуміє, що це підготовка ешафоту для повішання. Я теж хочу порядку, але я хочу себе і всіх запитати — ми хоч розуміємо, в яке стійло в результаті нас можуть загнати?

— Вам як члену комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування щось відомо про наміри влади проводити реформи в цьому напрямку?

— Ми не маємо права допустити створити монопольну вертикаль влади однієї людини. Сьогодні немає уряду коаліції, а є уряд Януковича, навіть більше — коаліція Януковича, не говорячи вже про Адміністрацію Януковича. Тому, якщо ми не децентралізуємо владу, у нас скоро буде і місцеве самоврядування Януковича. Думаю, до цього вони готуються в 2011 році. Якщо їм це вдасться, це означатиме дуже серйозний відкат назад, і цей відкат, з точки зору часу, може бути трагічним. Звичайно, ми все одно будемо багатою європейською країною, але хотілося б, щоб це було якомога швидше.

Для реформи місцевого самоврядування нам необхідно, в першу чергу, змінити Конституцію: створити серйозні противаги інституціям президента, парламенту, уряду; сформувати потужний механізм громадського контролю. Я зареєстрував відповідний законопроект, згідно з яким тільки Конституційна асамблея може приймати нову Конституцію, членами якої, в свою чергу, можуть бути тільки фахові юристи, досвідчені політики, а не просто чиновники. Але, на жаль, все це ми не можемо довірити нинішньому парламенту.

— У свій час Партія регіонів просувала ідею про федералізацію країни. Які сьогодні можуть бути загрози, виходячи з того, що влада практично повністю знаходиться в їхніх руках?

— Ослабити Україну — це завдання всіх тих, хто хоче користуватися її благами. Чесно кажучи, я до них не маю ніяких претензій, менш того, якщо б я був представником іншої держави, робив би те саме. А чому б мені не хотіти, щоб в кожному селі Росії була українська церква? Або 70% російського медіапростору належало Україні? Я чудово розумію логіку Путіна, який каже, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. Але я б його трохи перефразував: Росія закінчується там, де немає ніякої іншої мови, окрім російської. Принаймні, сьогоднішня боротьба з українською мовою, яка підігрівається Росією, говорить про те, що в цьому і є сутнісне завдання. Я не маю ніякої агресії до Путіна чи Росії, просто я не розумію — чого ми, українці, такі бездумні? Я не проти російської мови, але українську треба знати хоча б для того, щоб розуміти громадян своєї держави.

Усі ці дивні речі, і також ідея федералізації, безперечно, викликають серйозну підозру. Можливо, ми колись, у довгостроковій перспективі, і прийдемо до регіоналізації політики, тобто віддамо певні державні повноваження окремим територіям, але цими територіями можуть бути, наприклад, Донбас, Слобожанщина, Поділля, Галичина, Волинь, Крим та ін., але ніяк, наприклад, не Чернівецька область, яка має трохи більше 900 тис. населення. За таких умов територіального устрою не може бути федералізації, можуть бути лише сепаратистські настрої та розвал України. Спочатку необхідно будувати українську політичну націю.

— На фоні зовнішньої красивої картинки відбудови сильної вертикалі влади (яка, до речі, офіційно заявила про позаблоковий статус України) перед нашою державою сьогодні відкривається дуже багато небезпек.

— Я поважаю Президента як символ держави, але хотів би, щоб і Президент поважав націю. Це має бути взаємна відповідальність, бо ігнорування інтересів нації в ім’я кон’юнктурних інтересів є зрадою з боку президента. Мені, наприклад, дуже соромно за свою державу, коли Віктор Янукович іде в Росію і говорить щось на догоду росіянам. Коли ми при своїй жалюгідній бідності заявляємо про можливість самостійно забезпечити собі безпеку, значить, ми в цьому нічого взагалі не розуміємо. Позаблоковість — це така розкіш, яку можуть собі дозволити навіть не всі багаті країни. Входити в систему колективної безпеки — це значно безпечніше. Як Віктор Янукович може казати, що з НАТО він буде співпрацювати лише на тому рівні, на якому буде співпрацювати Росія. Що це взагалі за орієнтир? Такі заяви нашого Президента лише підігрівають шовіністичні настрої багатьох політичних сил в Росії.

Нам треба пам’ятати, з якого колоніального минулого ми вийшли, а виходячи з цього — куди нам треба йти. Коли мені президент і прем’єр-міністр сусідньої держави каже, що в нього є цікаві пропозиції від України стосовно ціни на газ, виникає питання — чому ми з вами цих цікавих пропозицій не знаємо? Чому Європа не говорить жодними устами про те, що в них є цікаві пропозиції від України? Однобокість нинішньої влади в зовнішній політиці та експлуатація ностальгії громадян по минулому — це велика помилка.

Іван КАПСАМУН, День, №70, середа, 21 квітня 2010

Відкритий лист

Шановний Вікторе Федоровичу!

Відповідно до Конституції України Президент України є главою держави та гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України. При цьому стаття 1 Основного Закону визначає нашу державу як суверенну і незалежну.

Присягаючи на вірність Українському народу, під час вступу на пост Президента України Ви присягли на вірність Україні. «Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України», - сказали Ви тоді з трибуни Верховної Ради.

Пізніше, Партія регіонів, політичним лідером якої Ви є, сформувала парламентську коаліцію та Кабінет Міністрів. При цьому глава уряду Микола Азаров заявив, що є «не прем’єр-міністром, а першим міністром в уряді Віктора Януковича». Таким чином у Ваших руках опинилася вся повнота влади в державі.

28 березня 2010 року віце-прем’єр-міністр України Володимир Семиноженко публічно, в ефірі телевізійної передачі «Шустер Live» заявив, що владою розглядається можливість створення союзної держави у складі Росії, Білорусі та України і агітував за утворення такої держави. Абсолютно очевидно, що намір створення союзної держави є посяганням на державний суверенітет та територіальну цілісність України, гарантом яких Ви є. Однак, не зважаючи на це, а також на той факт, що висловлювання В.Семиноженка викликали величезне збурення у суспільстві, Ви не засудили ці антиконституційні заклики.

Відтак, Ваше мовчання можна розглядати або як байдужість до посягання на державний суверенітет, або ж як мовчазну згоду із політичним курсом на позбавлення України незалежності. У будь-якому випадку, відсутність реакції з Вашого боку є неприпустимою.

Від імені Української республіканської партії «Собор» закликаю Вас дати публічну оцінку закликам віце-прем’єр-міністра України Володимира Семиноженко про утворення союзної держави у складі Росії, Білорусі та України.

Впевнений, на це чекають мільйони українських громадян.

З повагою,

Анатолій Матвієнко,
Голова Української республіканської партії «Собор»,
народний депутат України.

31 березня 2010 року, м. Київ

Прес-служба УРП «Собор»

Про передумови співпраці з «регіоналами», а також про корупцію в парламенті та можливе об’єднання націонал-патріотичних сил «Главреду» розповів депутат-«нунсівець» Анатолій Матвієнко.

«Демократи завжди об’єднуються перед розстрілом»

Анатолію Сергійовичу, як ви плануєте боротися з ініціативою Партії регіонів щодо зміни регламенту – стосовно можливості формування коаліції окремими депутатами, а не фракціями?

Я не хочу бути подібним до тих, хто каже: ми втопимо в крові будь-яке посягання на демократію. Треба діяти винятково конституційним шляхом – це означає звернення до Конституційного суду. Крім того, ми можемо апелювати до народу, бути опозицією в парламенті, зрештою, навіть піти на дострокові вибори.

На превеликий жаль, Україна зараз заходить в епоху безглуздя і блуду. І я не схильний звинувачувати в цьому «регіоналів». Зараз настала їхня доба. Звинувачувати їх можна після того, як вони почнуть правити. Винуватими ж можуть бути ті, хто править. В тому числі і я – бо я з 2005 року у владі. Те, що ми нею не розпорядилися – означає, що найголовніший тест на нашу здібність як політиків ми не склали.

Ви не бачите небезпеки в тому, що КС може розглядати ваш позов дуже довго – а нелегітимно створена коаліція в цей час буде керувати країною?

КС має відповідний регламент і ми можемо вимагати від суду діяти відповідно до нього. Такими можуть бути наші правові кроки. Що ж буде далі – визначатимемося потім.

Чи влаштує більшість депутатів вашої фракції створення коаліції на основі «тушок»?

Я думаю, що не влаштує. Але попри те, що мене не задовольняють результати виборів, я кажу: президента обрано, і це доконаний факт. Я є демократом і я готовий протягнути руку взаємодопомоги, і переступити через власні амбіції. Я відкрито кажу, що ми готові іти на коаліцію, робити публічний і прозорий крок.

На яких умовах ви готові вступити в коаліцію з ПР?

Якщо будуть враховані наші принципи і наші цінності. Зрозуміло, що в деяких моментах ми від ПР серйозно відрізняємось. Але ми маємо з повагою ставитися один до одного, шукати те, що нас об’єднує, а решту виносити за дужки.

Ми маємо прописати в угоді певні засади діяльності, а не просто отримати нашого прем’єра, який буде один в уряді.

Чи готова фракція НУНС погодитися на прем’єра-«регіонала»?

Якби президент був від нас, було б логічно, щоб прем’єр був з боку наших партнерів. Якщо ж президент від «регіоналів», то цілком логічно, щоб голова уряду був від НУНС. Якщо ми йдемо підносити їм патрони, то потрібні зговірливі люди, якщо ми йдемо працювати разом, то треба обговорювати принципи функціонування коаліції. Якщо ці принципи будуть порушені, то можна розглядати варіант з достроковими виборами.

А хто найвірогідніший кандидат на посаду прем’єра від НУНС на даний момент?

Мене конкретні фігури не цікавлять. Ось називали Яценюка – але ж ми не маємо нав’язувати нашим партнерам саме його. Може бути і хтось інший. Якщо ми приймаємо принципову позицію, що прем’єр повинен бути від НУНС, то тоді ми повинні шукати узгоджену кандидатуру. Але будь-який учасник коаліції має право вето на запропонованого кандидата. Але якщо Янукович називав прізвище Яценюка – це означає, що ця людина може бути ближчою до узгодження, ніж інші.

Ви особисто підтримуєте Яценюка-прем’єра?

Так, підтримую, але він має зробити висновки з тієї виборчої кампанії, яку він вів.

Якщо Янукович все ж не погодиться на прем’єра не від ПР і буде тиснути на вас достроковими виборами, якими можуть бути ваші дії?

Тоді йдемо на вибори. Я вважаю, що ідеологічні засади нової коаліції і власне фігура прем’єр-міністра повинні єднати Україну. Монополія влади штовхає будь-яку систему до кризи і виродження.

В умовах внутрішньої анархії у фракції НУНС – чи реально вам зібратися і ухвалити хоч якесь спільне рішення – хоча б про узгодження кандидатури прем’єра?

Я вважаю, що останні події в парламенті – оголошення про розпад коаліції, відставка уряду тощо сприяють консолідації нашої фракції. Демократи завжди об’єднуються перед розстрілом. А зараз ми вже майже на ешафоті.

Який з варіантів подальшого розвитку подій ви бачите найбільш вірогідним: коаліція на основі фракцій, коаліція на основі «тушок» чи відсутність коаліції і дострокові вибори?

Ще днів п’ять тому я озвучив наступний сценарій: спочатку відправлять у відставку уряд, потім оголосять про розпад коаліції. Сталося навпаки, і в цьому помилка ПР – це виглядало нелогічно. Але вони так спішать, що до логіки не прислухаються. Далі буде змінено Регламент, щоб коаліцію змогли формувати окремі депутати, а Президент цей закон підпише. Далі буде оголошено про нову неконституційну коаліцію, яка висуне прем’єра з «регіоналів», якого підтримає Президент. Потім роздадуть подарунки комуністам, «литвинівцям» і «тушкам» з НУНС і до кінця наступного тижня сформують новий уряд. На цей неконституційний шлях їх штовхає Тимошенко. Я не розумію, навіщо вона це робить, але в неї, вочевидь, є своя логіка.

Скільки людей у фракції готові продатися «тушками» для реалізації цього сценарію?

Десять-п’ятнадцать людей, «регіоналам» цього достатньо. В політиці, на відміну від економіки, купувати товар оптом дорожче, ніж вроздріб. Нас просто можуть скупити «тушками». Якщо ми тримаємося як єдина команда, ми можемо виставляти якісь умови. А так ми їм потрібні лише як засіб приходу до влади. Потім ми – просто відпрацьоване м’ясо, через нас будуть переступати, нам будуть плювати в обличчя, бо той, хто зрадив один раз, зрадить ще сто п’ятдесят разів. Ми в їхній команді просто непотрібні.

Ці «подарунки тушкам», про які ви говорите, – будуть у грошовій формі чи у формі посад?

Матеріальне зацікавлення в парламент приніс Павло Лазаренко, і з того часу воно, на жаль, розквітає буйним цвітом. Посади теж сюди входять – людина сідає в якесь крісло, бо через це крісло може задовольнити свої матеріальні інтереси.

Вам відомо про конкретні факти корупції в парламенті?

Приміром, посада міністра коливається в межах п’яти-десяти мільйонів. «Правильне» голосування – кажуть, десь близько мільйона.

А грошова стимуляція входження в коаліцію має місце?

Ні, ось це якраз неправда. Розповіді окремих людей про якісь гроші в обмін на вступ в коаліцію не мають жодного відношення до дійсності. Принаймні я про це нічого не чув.

Хто з боку «регіоналів» веде з вами переговори про коаліцію?

Сьогодні ось Президент зустрічається з Мартиненком. З ким ще нам вести переговори, ми не знаємо – нехай вони когось на це уповноважать.

Хіба Андрій Клюєв не є відповідальною особою?

Офіційних переговорів ніхто не веде. А переговори неформальні ведуть майже всі майже з усіма.

Якщо ви опинитеся в опозиції, ви буде консолідуватися з БЮТ?

Ми будемо консолідуватися з усіма. Якщо «регіонали» пропонують якісь правильні рішення, ми їх будемо підтримувати, якщо ж рішення хибні – ми виступатимемо проти.

«Політичному «фюрерству» прийшов кінець»

В якому форматі ви можете піти на дострокові вибори – очевидно, відтворити блок НУНС вже не вдасться?..

Я є автором закону про об’єднання політичних партій, де прописаний потрібний механізм такого об’єднання. За вимогами чинного законодавства, при об’єднанні двох партій треба або створювати нову партію, або щоб члени однієї вступали в лави іншої. Цей механізм треба вдосконалювати. Вчора я намагався захищати цей законопроект, але, на жаль, він був відправлений на повторне перше читання. Сподіваюсь, рано чи пізно він все ж таки вступить в дію.

Сьогодні малі партії, навіть національно свідомі, не мають політичних перспектив – має бути створене потужне об’єднання, яким я, власне, і займаюсь зараз.

Чи може це потенційне об’єднання очолити Віктор Ющенко?

В чому слабкість Віктора Ющенка – він не зумів каторжно працювати. Одних лише правильних цінностей та їх публічного озвучення замало. А Ющенко вибрав комфорт і бездіяльність. Тому він не може очолити політичну силу. Він може увійти до її складу, навіть додати їй підтримки – але керувати він не повинен.

Якщо не Ющенко, то хто може бути лідером цього націонал-патріотичного об’єднання?

Президентські вибори довели, що політичному «фюрерству» прийшов кінець. Ось, до прикладу, Юлія Володимирівна – свою політичну силу вона перетворила на своєрідне закрите акціонерне товариство. Ющенко теж у своїй партії не допускав інакомислення – хто думав інакше, мусив покинути її лави. Тому не треба думати про лідерів – лідер має бути лише першим серед рівних.

Які політичні сили і окремі політики можуть увійти до цього потенційного націонал-патріотичного об’єднання?

Є багато достойних – і на рівні структур, і на рівні окремих персоналій. Серед них - «За Україну!» В’ячеслава Кириленка, Українська народна партія Юрія Костенка, Павло Жебрівський, Тарас Стецьків та інші як у парламенті, так і поза ним.

Мілан Лєліч, «Главред»

«Відтак, якщо ти беззаперечно не підтримуєш ТИМОШЕНКО, то тебе намагаються звинуватити у зраді демократичної команди. Але ніхто не давав право БЮТ узурпувати лідерство серед демократів, і вже, тим більше, повноважень істини в останній інстанції», - стверджує МАТВІЄНКО.

Народний депутат також відзначає, що «прізвище „Тимошенко” і поняття „демократія” має приблизно такий самий зв’язок як „Сталін” і „громадянське суспільство”».

«Зрозуміло, що після далеко не найкращого урядування лідер БЮТ намагається зберегти симпатії виборців через продовження конфронтації із Януковичем і ворожнечі із НУ-НС. Але такий підхід, переконаний, не гідний відповідального політика. Справжній державний діяч повинен, передусім, керуватися інтересом національним, а не партійним та особистим», - зауважує голова УРП «Собор».

«Мені прикро, що Юлія Тимошенко так і не захотіла прийняти цю просту істину», - сказав МАТВІЄНКО.

«Наша фракція пропонувала реальний механізм реанімації коаліції – через зміну прем’єр-міністра. На жаль, БЮТ виявився неготовим поступитися власним інтересом в ім’я цієї ідеї. А намагання прихильників Юлії ТИМОШЕНКО звинуватити НУ-НС і Блок Литвина у небажанні підтримувати фіктивну коаліцію і лідерство у ній ТИМОШЕНКО є просто абсурдними. Ми – самодостатня політична сила, а не філіал БЮТ», - стверджує МАТВІЄНКО.

Народний депутат також відзначає, що «тепер замість чвар потрібно знайти найкращий для країни вихід із ситуації, що склалася».

«Один варіант – це дострокові вибори, інший – нова коаліція. Інших конституційних шляхів я не бачу», - зауважує голова УРП «Собор».

«Дострокові вибори – це нормальний вихід із ситуації. Але ми повинні враховувати стан справ в країні і неминуче продовження війни «всіх проти всіх» у разі проведення дочасних виборів», - сказав МАТВІЄНКО.

«Інший варіант – це створення нової коаліції. Я вважаю, що дієздатний, професійний, проєвропейський уряд на чіткій національній платформі зараз дуже потрібен Україні. Якщо є можливість сформувати такий уряд без проведення виборів – я переконаний, потрібно все зробити, щоб він відбувся», - сказав представник фракції НУ-НС.

Прихід до влади Віктора Януковича знаменується низкою ознак. По-перше, Янукович переміг свого головного опонента — Юлію Тимошенко — із дуже незначним відривом — близько 3,5% голосів. По-друге, він не набрав навіть 50% голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці, — так сталося вперше в новітній історії України. І по-третє, Янукович переміг у меншості регіонів, зокрема, він зазнав поразки в столиці. Таким чином, ми можемо говорити про фактор «браку легітимності» у президента Януковича. Добре це чи погано для держави?

Очевидно, тут є і позитиви, і негативи. Звісно, той факт, що за лідера Партії регіонів проголосувала меншість українців, спричиниться до загострення суспільної зневіри й депресії. Окрім того, цей фактор аж ніяк не сприятиме зовнішньополітичній ефективності Віктора Федоровича.

Але, безумовно, можна зробити й деякі позитивні висновки. Найперше — незначний відрив переможця від другого кандидата є свідченням демократичності країни, і це, беззаперечно, плюс. Це в Білорусі та в Росії відрив владного фаворита від опозиціонера становить 50 — 60% голосів, для цивілізованих країн така ситуація є нехарактерною.

По-друге, оцей «брак легітимності» Януковича об’єктивно штовхатиме його до діалогу, до порозуміння з виборцями, які його не підтримали. Тобто Янукович, так би мовити, приречений проводити політику помірковану, політику порозуміння. Така вихідна позиція дуже корисна для України, тому що саме державна політика взаємопорозуміння та примирення дуже потрібна країні для консолідації, для залагодження тих протиріч, які почасти існують об’єктивно, а почасти — штучно розпалені політиками (політиками низького штибу). Тобто, якщо ми говоримо про нову парадигму розвитку держави, то саме Янукович справді міг би зробити (або принаймні розпочати) те «перезавантаження», яке б зробило Україну більш консолідованою, соборною, а отже, — і модерною.

Інакше кажучи, об’єктивно у Януковича був шанс (почасти він зберігається), щоб, незважаючи на брак освіченості, на кримінальні обставини його юності та молодості, незважаючи на негативне сприйняття його величезною частиною суспільства після помаранчевої революції — незважаючи на все це, увійти в історію як президент, що об’єднав країну.

Що для цього йому потрібно зробити? Найперше — йому потрібно було одразу після виборів припинити агресію, припинити боротьбу. Взагалі, це дуже дивно, що Партія регіонів після перемоги посилила риторику протистояння, риторику боротьби. Це дуже примітивна політика, яка, по-суті, маргіналізує Януковича.

По-друге, Януковичу (якщо він хоче увійти в історію нації як видатний президент, а не як російський посіпака і не як Ерік Кох) потрібно було би одразу стати на національну платформу, не принижувати ні себе, ні президентську посаду цією ганебною запопадливістю перед Кремлем щодо питання Чорноморського флоту, російської мови, газотранспортного консорціуму. Це, образно кажучи, для виборців «помаранчевого» електорату просто жахливий сон, що не закінчується: Януковича обрали, а він все розвиває і розвиває антиукраїнські, по-суті, гасла. Тобто це теж не додає Януковичу ознаки влади нової якості. Тут не може не виникнути серйозна підозра, що в оточенні Віктора Федоровича є персоналії, які дуже хочуть перетворити свого формального лідера із глави суверенної держави на фактичного кремлівського намісника (і намісника, до того ж, недолугого, а отже, — легко керованого) на берегах Дніпра.

Я вважаю, що дуже правильно було б, наприклад, чітко заявити, що Україна — це Європа, це європейська країна. Це б не зашкодило Януковичу абсолютно, але було б добрим сигналом для тих виборців, які за нього не голосували. Ось, з іншого боку, можна навести таку ілюстрацію. Після встановлення результатів виборів Януковичу зателефонував, ще до інавгурації, Обама. Дуже тепло його привітав президент Європейського Союзу. Зараз є інформація, що на інавгурацію приїде від ЄС високий представник з питань безпеки та зовнішніх відносин баронеса Кетрін Ештон, тобто це дуже високий рівень. Як ви гадаєте, всім цим посадовцям дуже подобається Янукович? Навряд чи. Але є режим виборчої кампанії, а є режим роботи із уже обраним президентом. І поведінка в цих періодах має бути дуже відмінна. А від того, як себе поводить Янукович, у мене взагалі таке відчуття, що він досі не зрозумів, що він глава держави. Або ж — він не знає, що з цією перемогою робити.

Все ж, хоч як це парадоксально, із Януковичем ми маємо шанс на нову, якіснішу парадигму розвитку України. Але, у той же час, обмеженість самого Януковича та його оточення не дає можливості цей шанс реалізувати. У всякому разі, поки що.

День, №32, середа, 24 лютого 2010

Для патріотів України національна демократія завжди сприймалася як найбільш послідовна державницька сила; для українофобів - як найлютіший ворог.

У той же час неможливо заперечити неадекватність сьогоднішніх національно-демократичних сил вимогам часу, їх дезорієнтацію, розпорошеність та слабкість. Здобувши державність у 1991 році та політичну свободу у 2004-му, ця політична течія так і не змогла сформулювати візії власної оновленої ролі в новітній Україні.

Відтак, логічно виникає запитання - а чи потрібні націонал-демократи вже в сучасній, незалежній Українській державі? Чи, можливо, ця політична сила вже вичерпала свою почесну місію результативним референдумом за незалежність 1 грудня 1991 року, а відтак - об’єктивно приречена на поступове згасання?

Для того, щоби сформулювати повноцінну відповідь на це запитання, необхідно належно оцінити як внутрішньо українські, так і загальносвітові тенденції розвитку держав і націй.

Два сценарії глобалізації

Очевидно, що ми живемо в час глобалізації, і глобалізаційні тенденції надалі посилюватимуться, продукуючи, у той же час, системні світові конфлікти із тими геополітичними суб’єктами, які відмежовуючись від загальносвітових тенденцій, залишатимуться на периферії розвитку - приміром, сучасні Іран, Бірма чи Північна Корея.

Однак, глобалізацію як вкрай складний процес не можна розглядати одновимірно. Наразі можна виділити принаймні два ключових сценарії, за якими вона відбувається.

Ці сценарії зумовлені не тільки і не стільки сучасними зусиллями окремих світових лідерів (нехай навіть й надпотужних). Великою мірою відмінності в цих сценаріях були закладені історично в процесі творення та трансформації сучасних держав та наддержавних утворень.

Так, на сьогодні ми можемо виділити два домінуючих підходи:

- американський тип, в основі якого - архетип держави, що постала на “очищеній” колонізаторами від основного етносу території, і як наслідок, колонізатори отримали можливість для творення державної організації “з чистого аркуша”.

Цей тип, фактично, не передбачає збереження бодай якоїсь національної самобутності окремих складових і репрезентує ліберальний глобалізаційний підхід - у США, безвідносно до того, що кожний окремий штат є де юре окремою державою (”state”), принципової соціокультурної різниці між, приміром, Вірджинією та Вайомінгом, не існує.

Хоч регіональні відмінності тут теж є і регіональний патріотизм заохочується - але, звісно, в рамках загально американського. Втім, зауважимо, що в останні десятиліття мультикультурність утверджується і в США - але за зовсім іншим сценарієм, з наголосом на збереження культурних особливостей новоприбульців - а не давно асимільованих у масі своїй “автохтонів”.

- європейський тип, відповідно до якого держава постає як продукт творення певної етнічної спільноти, але у той же час, в процесі творення держави титульний етнос бере на себе відповідальність за примирення і співжиття з національними меншинами, що проживають на відповідній території, і як результат цього примирення постає політична нація - основа відповідної суверенної держави.

При цьому сценарії глобалізації не йдеться про відмову від національної самобутності. Європейці надто цінують власну культуру та історію, й не мають наміру у масі своїй од неї відмовлятися.

Відтак, держава європейського зразка, навіть увійшовши до наддержавного об’єднання - Євросоюзу, зберігає всі риси класичної національної держави. А сам Європейський Союз не має жодних шансів зробитися культурним монолітом типу Сполучених Штатів Америки середини ХХ століття.

Жодна країна ЄС жодною мірою не асимілюється серед інших, а зберігає власну самобутність, утворюючи мультикультурний світ сучасної Європи. При цьому збереження національної самобутності неможливе без функціонування в країні національно-демократичних політичних сил у широкому розумінні цієї дефініції.

Відтак, перед Україною постає стратегічне питання майбутнього розвитку.

Чи приймаємо ми глобалізацію як даність, чи ж заперечуємо її, відвертаючись від світу подібно Тегерану, Пхеньяну і Рангуну? Якщо ж ми вважаємо себе частиною світу, то чи готові інтегруватися до нього за “американським” (чи, кажучи у ближчих для нас дефініціях, - російським) зразком?

Якщо ж ми цінуємо власну унікальність, то в який спосіб ми можемо зберегти й розвинути власну культуру, інкорпорувати її в загальносвітовий простір?

Нові завдання для націонал-демократів

Ми зобов’язані пам’ятати про колосальні випробування, які випадали на долю українського народу впродовж століть. На авторове глибоке переконання, ми не маємо права втратити свою самобутність, ба більше - перед нами стоїть колосальне завдання відродити, а отже - актуалізувати, укріпити та утвердити національну культуру.

На відміну від усіх західно- та більшої частини східноєвропейських держав, ми й досі не завершили процес творення модерної української політичної нації за європейським зразком.

За висловом відомого незалежного інтелектуала Миколи Рябчука, процеси деколонізації й декомунізації в Україні далекі від завершення.

По суті, ми (за прикладом колишніх іспанських колоній у Латинській Америці на початку ХІХ століття) будуємо значною мірою “креольську” державу, де незалежність від метрополії здобули нащадки самих колонізаторів - “креоли”, де мова й культура колишньої метрополії далі є панівною, а мови й культури автохтонних Майя чи Інків так і залишилися упослідженими (разом з носіями цих мов і культур!).

А враховуючи недвозначні прагнення Росії асимілювати українців й перетворити нашу країну на “южно-русский край”, південний штат нової Великоросії, ми повинні докласти ще значних зусиль, аби український національний проект став незворотною реальністю.

Переконаний, в усвідомленні цих загроз і задач й повинна народитися нова місія національної демократії - місія вже не боротьби, але творення.

Ця місія, на моє переконання, повинна включати дві основні складові.

Перше - це власне націєтворення, що передбачає відродження національної духовності та культури, усвідомлення власної, української, ідентичності та інтеграція в загальноукраїнський проект культурного потенціалу національних меншин, що мешкають в Україні (і передусім - російської меншини).

Українська держава, на фундаменті української національної спадщини, повинна постати як спільний дім і для українців, і для росіян, і для кримських татар, і для євреїв, і усіх інших наших громадян.

Окремі починання у цій сфері (на жаль, поки що належно не усвідомлені, а відтак - і не поціновані) вже зроблені президентом Віктором Ющенком. Завдання націонал-демократів - продовжити цей шлях, створити умови, за яких жодний політик не зможе повернути його назад.

Друге - це побудова справедливого громадянського суспільства, яке дозволить кожному громадянину відчути свою співвідповільність за власну державу, дасть можливість усвідомити власну причетність до розвитку країни.

Для цього необхідно подолати прірву, що існує сьогодні між владою і громадянином. Цей процес ніколи не розпочнеться у високих владних кабінетах - його повинні розпочати самі громадяни через щоденну ініціативність, відмову від звичної вже корупційної моделі, ретельний аналіз дій політиків без сліпого обожнювання того чи іншого політичного фюрера.

Завдання національно-демократичних політичних сил - це розпочати цей процес, розбудити державотворчу ініціативу мільйонів. Першими кроками на цьому шляху може бути: формування нових чесних і справедливих правил співжиття і державної організації, які будуть сформовані самим суспільством, а отже - матимуть в його очах безсумнівну цінність та авторитет.

А також реальне наближення влади до людей (через, зокрема, повернення до мажоритарної системи виборів до місцевих органів влади всіх рівнів); прийняття нової редакції Конституції установчими зборами - спеціально уповноваженим органом, члени якого обиратимуться безпосередньо народом.

Переконаний, об’єднання української національної демократії довкола цих ключових задач дозволить нашій державі збагатити Об’єднану Європу власною національною самобутністю, і, відтак, зайняти своє вагоме місце в процесі світового розвитку.

Анатолій Матвієнко, голова Української республіканської партії “Собор”, народний депутат України, для УП

Напередодні чергових президентських виборів варто проаналізувати, чому після помаранчевої революції українське суспільство розтратило запал реформ, довіру до політиків і свій позитивний імідж у світі. Голова Української республіканської партії “Собор”, народний депутат України Анатолій МАТВІЄНКО вважає, що непопулярні речі, які говорить Віктор Ющенко, не підтримуються більшістю, але вони правильні. Підтримка Ющенка - це підтримка філософії, платформи, на якій мають сьогодні об’єднатися націонал-демократи, утворити потужну партію і захищати європейську демократичну перспективу України, говорить в інтерв’ю “Українському Слову” Анатолій МАТВІЄНКО.

- Анатолію Сергійовичу, наближаються чергові президентські вибори. Після помаранчевої революції українське суспільство поступово розтратило запал реформ, довіру до політиків і свій позитивний імідж у світі. Як Ви вважаєте, чому так сталося і чого було більше - закономірностей, які варто враховувати, чи суб’єктивних причин, яких надалі слід уникати?

- Я так думаю, що ми мали ілюзії. Взагалі, слабкість є наслідком способу жити ілюзіями. Бо людина тільки слабка духом і нездатна організувати навіть сама себе, не кажучи вже про якісь великі справи, хоче вірити в ілюзії. Це, можливо, така об’єктивна закономірність, але ми не розібралися в головних проблемах, а черговий раз повірили в ілюзії. Ми боролися з кучмізмом як з явищем і мали розуміти, що це не була боротьба з Кучмою, бо Кучма був лише виразником цієї системи. Ми мали розуміти, що заміна самого Кучми - це ще не заміна того способу життя, який продукував Кучму. Для цього просто треба було ставити інші завдання, а ми думали, що достатньо зрізати вершину айсбергу.

Виявилося, що для того, щоб змінити систему по суті, викорінити кучмізм - потрібне було надзусилля. І треба було будувати відповідний механізм, відповідну логіку поведінки для викорінення кучмізму. А ми ніби прищепили на дерево кучмізму Ющенка і він нічого не змінив, „прийнявся”. Ми вірили, що ця гілка дасть якісно інші плоди, а виявилося, що це продовження того самого дерева кучмізму.

Вихід людей на Майдан - 300, 400 тисяч, навіть мільйон - ці ілюзії перетворили у віру й неймовірні очікування. І ми, замість того, аби налаштувати себе на велику роботу, налаштували себе на цю віру і на очікування. Замість того, аби створити відповідну систему викорінення кучмізму - а це тяжка праця - ми сказали, що все, робота вже виконана.

- Тоді склалася ілюзія, що в нас утворилося громадянське суспільство.

- Так, а насправді це був тільки паросток громадянського суспільства. Адже громадянське суспільство - це суспільство, яке контролює владу. Але ми цей паросток затоптали і слабкість Ющенка виявилася в тому, що він його не розбудував. А суспільство його не контролювало і не ставило вимог. Таким чином, суспільство мало вибудувати серйозну систему з демонтажу кучмізму, серйозну систему з імплементації нової демократичної влади, і серйозну систему з контролю за цією владою та співпраці з нею. Нічого цього не з’явилося. І так, крислате дерево кучмізму продовжує розквітати: за рівнем корупції ми на 146 місці у світі, повна зневіра людей…

Щодо Ющенка, то він також повірив у ілюзію, яку сам собі намалював: що він - месія, що сотні тисяч людей прийшли на Майдан його підтримувати. І ця риторика залишається риторикою Ющенка по сьогодні. Виступаючи на Дні Свободи, він каже: „Я всім вам дякую за те, що ви прийшли п’ять років тому на Майдан і мене підтримали”. Він не розуміє, що люди прийшли не його підтримувати. І от з цією абсурдною парадигмою він прожив ці п’ять років. Він вважав, що люди його люблять. Так, люди в нього повірили, але прийти до влади значно легше, ніж утримати владу, ніж нею ефективно розпорядитися. Це перша методологічна помилка.

Друга помилка - це те, що з мудрими, розумними людьми - дуже важко, але без них - неможливо. Ющенко вважав, що всі люди, які мають власну позицію, власну точку зору - це його опоненти. І він всіх порозганяв, навколо нього не залишилося жодного, хто має власну точку зору. Натомість, він зібрав людей, які не мають власної точки зору, які здатні тільки трансформувати його ідеї і пояснювати, як це було в радянський час, що тільки ці ідеї є правильними і вічними.

Третє - Ющенко, на жаль, виявився людиною, яка власний комфорт і спокій ставить вище суті президентської роботи. Бо туди не йдуть за комфортом, це не комфортне місце. Це тяжкий хрест і не треба ображатися, що до тебе всі ставляться з такою претензією. Він же цю претензію сприймає як власну образу. І в результаті цього він залишився один.

Я не кажу, що він не освічений - з точки зору освіченості і патріотичності він якраз на голову вищий за всіх нині діючих кандидатів у президенти. Але те, що він вчинив неморально, формуючи свою команду, вірніше її розганяючи, і маючи трохи хибне уявлення, для чого він прийшов до влади, - все це вилилося практично в безвладдя. Тому що по своїй суті він демократ. Демократ настільки, що він вважає, що все вирішується об’єктивно і самостійно. І навіть на ті речі, на які він мав би впливати, він не впливав. І це призвело сьогодні до тої розчарованості, яку ми маємо. І про це треба говорити відверто. Не треба ображатися на когось, але я думаю, що не усвідомивши наші помилки, ми не можемо йти в майбутній день, інакше ми будемо повторювати їх один в один. І тому помилки треба визнати. Якби Ющенко їх публічно визнав і не робив нових, інша справа. Але адекватних висновків немає.

- Попри це все, Українська республіканська партія „Собор”, головою якої Ви є, довго вагалася щодо того, кого з кандидатів підтримати на цих виборах, але в кінці кінців, можливо закономірно, вирішила все-таки підтримати Віктора Ющенка.

- Ми будували свої відносини з Ющенком і йому не раз це декларували - я в особистих розмовах і на публічних зустрічах, що Ющенко, на відміну від усіх попередніх президентів, був найбільш проукраїнський - у своїх помислах, не в діях. На превеликий жаль, гасло, проти якого Українська республіканська партія „Собор” заперечувала ще з 2002 року, а потім воно стало гаслом його передвиборчої кампанії, - „Не словом, а ділом” - було помилковим. Бо, якщо ми християни, то ми не можемо заперечити Слово: першим було Слово, і це Слово було Бог. Зрештою, від твоєї словесної мотивації, яка йде від переконання, творяться діла. Не може такого бути, щоб діла були за межами сформульованої ідеї, яка й пояснює, чому саме так діється. Але вийшло все навпаки. Замість „Не словом, а ділом” вийшло „Не ділом, а словом”. Помилка у виборі гасла його ж і дістала. Дійсно, він дуже багато говорив правильних слів, але, на жаль, не було належних дій. І зараз треба зрозуміти, що ці слова є правильні, але якщо немає адекватної організації цієї ідеї, то компрометується сама ідея. Люди починають думати: а може ідея неправильна? Чому вона не вийшла на бажаний рівень усвідомлення? Тому що вона не була підкріплена ділом.

Але проукраїнськість Ющенка виражалася в тому, що він говорив непопулярні речі. Хоча, він трошки неправильно формулює деякі концептуальні речі. От він каже - більшість, як правило, завжди не права. Якщо говорити в контексті того, що на зміни більшість ніколи не реагує позитивно, то зміни - це завдання меншості. Це їхня енергія, воля і технологія, як добитися цих змін. Потім більшість їх усвідомлено підтримує, але по своїй суті, дійсно, суспільство консервативне. В цьому контексті так можна говорити, але узагальнювати так не можна, бо це заперечення демократії.

Тому дійсно, непопулярні речі, які говорить Ющенко, не підтримуються більшістю, але вони правильні. І проукраїнський політик в моїй уяві - це той, який здатний декларувати непопулярні, але правильні речі. І той, хто вміє пропонувати непопулярні речі і збирати навколо себе критичну масу людей, які здатні проштовхнути ці ідеї через супротив більшості, є проукраїнським. Ющенко говорить правильно про українську історію, він говорить правильно, що нам треба повернутися в Європу, він правильно говорить про мову. Ющенко говорить про великий наш гріх - забуття убієнних за Україну як незалежну державу. Але Ющенко говорить про УПА, але не говорить про Холодноярську республіку, він не говорить про Нестора Махна.

Тобто ми дійсно маємо мати якусь цінність, яка ідентифікує нашу націю і робить її частиною великої світової спільноти. І те, що він це говорить і навіть пробує реалізувати, хоча й не досить вдало, дає мені підстави говорити, що він найбільш проукраїнський. І те, що ці речі треба продовжувати - незаперечно. І тому, коли ми говорили, а хто ж здатний найбільше відповідати завданню, тому шляху, по якому має рухатись Україна, - безперечно, це Ющенко.

Тому, ми дуже критично ставлячись до нього як до особистості, говоримо, що важливо, щоб на виборах 2010 року суспільство підтримало цю ідею. Чому це важливо? Тому що, коли чимала кількість людей підтримає цю ідею, по-перше, навколо цього буде формуватися єдність національно-демократичних сил. А, по-друге, ті, хто є менш усвідомленими українцями, повинні розуміти, що ця ідея має дуже серйозну підтримку, ігнорувати її не можна.

І ми маємо розуміти, що зараз Україна стає на дуже небезпечний рубіж. Коли національні демократи розпорошені, а проблеми по утвердженню України як європейської держави не зменшилися, а зросли і її перспектива сьогодні не настільки незворотна, якою ще була навіть чотири роки тому. І Кучма боявся тоді робити щось антиукраїнське (хоча, може, й інколи хотів), тому що розумів, що національна демократія йому „відірве голову”, образно кажучи, і Майдан це продемонстрував. Для того, щоб наступний президент, який не буде такий проукраїнський, якого б мені хотілося, не мав права на будь-які антиукраїнські дії, не мав права на повернення назад, націонал-демократія має бути згуртована.

Тому ми кроком підтримки Ющенка швидше говоримо про підтримку філософії, про підтримку платформи, на якій мають сьогодні об’єднатися націонал-демократи, утворити потужну партію і захищати європейську демократичну перспективу України.

- Як же зміцнити, а передусім - об’єднати традиційно роз’єднані націонал-демократичні сили?

По-перше, провідники національної демократії мають усвідомити одну дуже просту річ: що націонал-демократи в умовах колонії, імперської держави, воюючи за незалежність своєї країни і українського народу, безперечно, повинні мати певну філософію організації і власних дій. І тут всі провідники національної демократії, або націоналізму - Д.Донцов, В.Липинський - є правдиві. І ми на цій основі, безперечно, не мали іншої ідеології, як збудувати державу. Але коли ми маємо власну державу, то має трансформуватися і філософія національної демократії і націоналізму. Вона не може бути подібна до філософії, яку сьогодні демонструє Тягнибок. Він, практично, йде з тією ж філософією Донцова і шукає ворогів усередині самої нації. Ми маємо асимілювати, як титульна нація, всі інші етноси і зробити їх громадянами України. Бо Липинський був поляк, але він - дай Боже кожному - усвідомлено боровся за Україну як за державу. Не по крові сьогодні маємо говорити. А пробувати серед москалів і жидів знайти ворогів і боротися з ними для утвердження самої України - це вчорашня філософія. Сьогодні філософія національної демократії і націоналізму має бути іншою, модерною.

Чому ми боїмося, що інші етноси з часом будуть себе ідентифікувати як українці? Ми не маємо цього боятися, ми маємо створити атмосферу привабливості. Якщо в нас 78 відсотків етнічних українців, то скажіть мені, про яких жидів і москалів може бути як пріоритетна сформульована ідеологія політики націоналізму? Про кого ми говоримо? Очевидно, ми маємо говорити про згуртування хоча б цих 78 відсотків етнічних українців. Але багато з них забуло українську мову. От він пише - я українець, але не знає жодного українського слова. Хто він є для мене - ворог? За Тягнибоком - ворог, асимільований хохол. Але скажіть мені, будь ласка, якщо він написав - українець, є для мене підстави говорити, що людина повернута обличчям до формування української нації? Очевидно, я маю не починати з ним говорити за мову, я маю починати з ним говорити за Україну, за інтерес. Я маю не західні цінності брати в основу своєї політики, як і не східні цінності. Ми маємо народжувати спільні цінності і в цьому є політика націоналізму і на цих спільних цінностях потрібно гуртувати Україну, а не розривати її на дві частини.

І ось для цього, безперечно, маємо мати теоретичне обґрунтування політики націоналізму. Не в тому сенсі - як синонім фашизму, а в сенсі європейської націонал-демократії, в сенсі патріотизму, в сенсі дії. І тому ці правильні месиджі мають зібрати сьогодні критичну масу. А далі маємо домовитися, якою має бути наша стратегія, а відтак, з усвідомленням реальної ситуації - якою має бути тактика. І якщо ми спрацюємо на те, що ми згуртуємо громадян України - народимо цих громадян і їх згуртуємо, то Україна має перспективи на майбутнє. Сьогодні розірваність українського люду є найбільшою проблемою, яка пояснює злидні, казнокрадство, корупцію і всі інші вади.

- У зв’язку з цим, хочу Вас запитати про партійне будівництво, яке ніяк не йде, але яке також пов’язується зі зміцненням національно-демократичних сил, бо ж це передусім партії цього табору мають просувати цю роботу. В чому полягає проблема - у пасивності суспільства, чи в загальній компрометації політичної діяльності через ту ж політичну корупцію, яка проросла практично у всіх сферах громадського життя?

- Я думаю, що це певний рівень мутації політичної культури. Вона не визріла в Україні, але вона ще й мутувала. Наша політична культура передбачає „вилуплення” ф’юрера, вселенську любов до цього ф’юрера і чергову ілюзію, що цей ф’юрер знає, куди він має рухати державу. Я вважаю, що ф’юрерство - це головна проблема політичної чи партійної неструктурованості суспільства.

Друге, ми „закохуємося” і вважаємо, що це стабільність. От є партія і прихильність, членство в цій партії, незмінність вождя цієї партії є великим досягненням. Це абсурд! Партія не є метою, партія є лише виразником ідей. І партія, яка є носієм якоїсь ідеї, є інструментом того, як „заряджати” свідомість мільйонів, що ця ідея правильна. І цей інструмент є способом приходу до влади представників цієї партії. Знову ж таки, влада не є метою, влада є інструментом. Метою є реалізація ідеології, або ідеї. Якщо ідея сьогодні потребує злиття партій, то треба нехтувати інструментом дрібним заради інструменту більшого. А в нашій суспільній свідомості вважається, що це вже відступництво, непослідовність. Ніби партія тоді відступає від своєї політики. Невідомо тільки заради чого ця політика. Ради самої партії? Мене, як члена суспільства, історія будь-якої партії цікавить найменше. І тому ця хвороба - мутація політичної культури в європейському розумінні цього слова - у нас народила це ф’юрерство і тому ми не можемо об’єднуватися, бо кожен лідер - це ф’юрер, він не хоче розпрощатися з ф’юрерством.

Отже, ні лідера партії, ні її назву не можна ставити в основу об’єднавчих процесів. Ну й, безперечно, ми маємо показати, що є критична маса якоїсь команди. Коли люди втомилися від ф’юрерів, ми маємо демонструвати здатність командної гри. Запровадити таке об’єднання при утворенні нової партії, яке б передбачало внутрішньопартійні вибори, як праймеріз у Сполучених Штатах. Але не всі цього хочуть, бо знають, що вони не матимуть тоді лідерства. Вони бояться за власну шкуру, не думають про Україну, а думають про себе особисто.

Ну й потрібно сформулювати основні ідеї, навколо яких об’єднуватися. Передусім - це ідея партії, яка об’єднає народ і народить українців. Ця ідея - стратегічне завдання. Друга ідея, яку ми зараз пропонуємо і яка мала би бути прагматичною - це те, що нам набридло жити не за правилами. Тому ми наполягаємо на тому, що нове об’єднання слід будувати на ідеї повернення суспільства до життя за правилами, бо це стабільність. Якщо я живу за правилами, то, по-перше, я не порушую правил, бо знаю, що можу бути покараний, а по-друге - я можу захистити свій інтерес, бо я знаю, що ці правила діють. Сьогодні, по перше, корупція пояснюється тим, що ніхто не живе за правилами, всі ігнорують закони. По-друге, я беззахисний, тому що я не можу добитися правди. Це переломить суспільну свідомість. Головне правило - це Конституція, яка має встановити відповідальність усіх гілок влади, встановити відносини між ними - взаємодію і взаємоконтроль, підконтрольність громадськості. Цю Конституцію ми не можемо створити у Верховній Раді, маємо йти на Конституційну Асамблею. Люди повинні обрати людей, які напишуть Конституцію, а потім на референдумі громадяни мають затвердити цю Конституцію.

Далі, ідея мажоритаризації виборів - як ідея, яка зламає систему приходу до влади кланів. І сьогодні, зрештою цим пояснюється, чому вони є при владі. Отакі ідеї сьогодні продукуються, в тому числі, нашою партією і ми шукаємо соратників. Думаю, що ми в недалекому майбутньому вийдемо на утворення такого руху, де партія стане суб’єктом цього руху і навколо цього об’єднання з іншими партіями, з іншими непартійними середовищами буде побудовано потужний, сучасний модерний національно-демократичний рух.

- Отже, Ви оптимістично дивитеся в майбутнє?

- Безперечно.

- Хотів би ще уточнити Вашу позицію стосовно системи виборів до Верховної Ради. Ви кажете про ідею мажоритаризації виборів, але ж не так давно Ви, як і інші демократи, виступали за вибори на пропорційній основі за партійними списками.

- Я зараз свідомо радикально повертаю в інший бік. У 1997-1998 роках я справді був за пропорційні вибори і зробив вирішальні кроки у процесі переходу на цю систему. Я розумів, що це спосіб політичної структуризації суспільства. Але, на жаль, партії виродилися у політичні холдинги і вони стали сьогодні небезпечним явищем в Україні. Зруйнувати політичні холдинги - іншого способу, як мажоритаризація, я зараз не бачу. Ми маємо їх зруйнувати для того, щоб потім перейти до певної іншої системи, можливо навіть мажоритарної, але з чітким монопольним правом партії висувати своїх людей. Зобов’язанням цих людей декларувати свою причетність до цієї чи іншої партії і відповідати за реалізацію ідеології цієї політичної сили. Тобто, мажоритаризація - не така, яка вона була за радянських часів, а мажоритаризація така, яка чітко підтримує політичне структурування.

Альтернатива цьому - Юлія Володимирівна разом з „регіонами” і комуністами. Це - ніякої мажоритаризації, все за партійними списками, імперативний мандат і намагання керувати сільрадою з Києва, а якщо хтось не угодний - гнати його рішенням свого центрального органу і ставити людей, які будуть проводити угодовську політику. Тому це є відступ від громадянського суспільства, від перспективи його утворення, а без нього ми не можемо мати ніякої демократії, не можемо мати процвітаючої України.

Розмовляв Богдан ОЛЕКСЮК