Анатолій Матвієнко — один із тих політиків, хто знає систему правління Кучми зсередини. Свого часу він був одним із лідерів Народно-демократичної партії, яка підтримувала тодішнього президента Кучму. За словами Матвієнка, він з тих, хто намагався допомогти Кучмі стати справжнім президентом, тому що вважав, що ця посада просто впала на його голову, але йому це так і не вдалося. Тому в 1999 році він виступає проти висування Кучми на другий термін і переходить у жорстку опозицію. Кучма, не маючи підтримки, але використавши всі можливі ресурси і застосувавши брудні технології, переобрався на другий термін. В результаті, вседозволеність і безкарність влади тільки посилилась, що, зрештою, призвело до трагедії журналіста Гонгадзе. З того часу — протягом більш ніж десяти років, замовників вбивства так і не змогли знайти, проте сьогодні з порушенням кримінальної справи проти екс-президента Кучми, з’явився шанс. Більш детально про справу Кучми та роль нинішньої опозиції в цьому процесі говоримо із народним депутатом Анатолієм МАТВІЄНКОМ.

«ЖАЛІТИ КУЧМУ НЕ ТРЕБА»

— Анатолію Сергійовичу, порушення кримінальної справи проти Кучми. Ваша оцінка.

— Перш за все, я вітаю цей крок влади. Тим більше, коли процес відбувається публічно, адже він дає надію, що рано чи пізно справа може закінчитися об’єктивними підсумками. Безумовно, замовники мають бути покарані. Чи винен Кучма? Я думаю, що атмосфера правління, розуміння своєї ролі, рівень відповідності займаній посаді — дає відповідь, чому це стало можливим на той час. Кучма став заручником власної слабкості. А за це треба нести відповідальність. І не тому, що я хочу помсти, а тому що наступні покоління мають розуміти, яку відповідальність вони несуть, перебуваючи при владі. Мотивацією для глави держави повинно бути усвідомлення того, що він є обличчям нації. Його поведінкою має керувати не задоволення власних амбіцій, самозакоханість і абсолютна безконтрольність, а адекватність і розуміння своїх можливостей. Наприклад, чому в нас постійно так багато кандидатів у президенти? Тому що, коли звичайна людина дивиться на нинішнього президента або на екс-президента Кучму, а потім на себе в дзеркало, вона ставить собі питання: «А чому я не можу бути президентом?» Я думаю, що все, що записано на плівках Мельниченка — це правда. Чи давав Кучма безпосередньо наказ знищувати Гонгадзе? Знаючи його досить добре, не вірю, що він міг на таке піти.

— А хто міг?

— Кучма ніколи не користувався інтернетом. І коли до нього приходили і казали, що «Українську правду» читають десятки тисяч людей, хоча її рейтинг складав кілька тисяч, він страшенно злився. Тобто оточення багато в чому використовувало Кучму.

— Він жертва оточення?

— Він жертва своїх моральних якостей та власних інтриг. Він, зрештою, ніколи не готувався до президентської посади, вона просто впала на нього. Кучма отримав владу без боротьби, тому і не цінував її. Для нього влада була способом задоволення. Така атмосфера створює ілюзію всевладдя.

— Якщо він не розумів, навіщо перебував при владі і взагалі не хотів бути президентом, тоді навіщо пішов на другий термін, більш того, хотів навіть балотуватися втретє?

— Я маю на увазі, напередодні першого терміну Кучми. Чи змінився він потім? Безумовно, посада формує людину, але її основа не змінюється. У 1994 році, в першому турі, я підтримав Плюща, а в другому голосував за Кравчука. Чому я потім вирішив підтримувати Кучму? Тому що я вважав, що мій громадянський обов’язок — допомогти президенту стати президентом. Я не можу сперечатися, правильний вибір зробив народ чи ні. Так сталося — обрали Кучму. Але мені це не вдалося. Я зрозумів, що замість Лазаренка і його оточення, проти яких я воював, прийшли суркіси, медведчуки, волкови, тобто нічого не мінялося. Виходить, вони моїми руками звільнили Лазаренка для того, щоб зайняти його місце і розширити фронт наступу заради задоволення власних потреб. І Кучма на це повівся. А я казав йому, що якщо ви так розумієте роль президента, то ви не гідні бути президентом. В цьому і були наші розбіжності з приводу того, чи варто йому балотуватися на другий термін. У 1999 році я сказав у Львові, що обрання Кучми на другий термін — є бідою для України і трагедією для самого Кучми. Так воно і сталося. Вбивство Гонгадзе стало наслідком цієї вседозволеності. Кучма так і не зрозумів своє значення як президента. У результаті, була створена система під назвою кучмізм — явище аморальності, вседозволеності, преференцій одним і заборона іншим, боротьба із свободою слова тощо.

— Він створив цю систему чи став її частиною?

— Став її частиною. Тому що оточення, яке було на той час у Кучми, так само гріло свого часу і Кравчука. Тобто коріння треба шукати глибше. Саме Кравчук запустив цю бацилу. Кучма її суттєво розвинув, Ющенко, на жаль, нічого не зробив для того, щоб її демонтувати, а Янукович своїми моральними якостями сьогодні мало чим відрізняється від своїх попередників. Ющенко просто виявився лінивою людиною. Він навіть лінувався «збирати врожай», так як це робив пізній Кравчук, потім Кучма, а зараз Янукович.

— З якими мотивами Ющенко пішов у владу?

— Ющенко пішов у владу так само як і Кучма, не дуже туди прагнучи.

— Тобто, за вашими словами, всі наші президенти випадкові (можливо, за винятком Януковича, який програв у 2004-му, але зміг виграти у 2010-му)?

— Виходить, так. Я думаю, що наступний теж буде випадковим.

— Чому ж ми постійно обираємо випадкових людей?

— Природа випадкових людей у тому, що ми не маємо народженої нації, а маємо просто населення, яке звикло до популізму. До того ж, ті, хто має зиски з такої влади, звичайно, роблять усе, щоб нація ніколи не народилася. Президенти, на жаль, не мають розуміння того, що їхня місія — це якнайшвидше стимулювати народження нації. Суспільство також має це усвідомити. Поки ми не народимо націю, яка простимулює запит на нову владу, доти ми не будемо її мати. Навіть якщо прийде якийсь романтик, він нічого не зможе зробити, тому що він не матиме суспільної підтримки.

— Чи може справа Кучми стати одним із етапів народження нації?

— Може. Всі ми не безгрішні. Якщо Кучма десь щось і висловив не зовсім коректне, він має вибачитися за все і понести покарання. Це може бути з кожним з нас, але це не може стати правилами. Сьогодні правова система має ще довести, що справа проти Кучми — це не мильна бульбашка. Бо деякі експерти вже говорять, що досвідчені політтехнологи Януковича замість Тимошенко витягли Кучму, тому що коли вона ходила у Генпрокуратуру, її рейтинг тільки зростав. Тобто все це може бути ніщо інше, як піар технології на наступні вибори Януковича. З одного боку, гріємо ВО «Свобода», а з другого — нищимо Юлю. Ця технологія вже обкатувалася у 1999 році, коли людям у результаті запропонували безвихідну ситуацію між Кучмою і Симоненком. Якщо все робиться заради цього, тоді ми втратимо шанс. Тому чим більше публічності матиме цей процес, тим більше він буде незворотнім. Таким чином, ця справа важливо не з точки зору побиття Кучми, а з точки зору важливості донести правду до суспільства.

— Тобто це суд не тільки над Кучмою, а і над всією системою.

— Це суд над нами самими. Ми маємо зрозуміти, що неадекватні люди нічого не можуть зробити в цій державі.

«ПРИЇЗД ПУТІНА МОЖЕ БУТИ ПОВ’ЯЗАНИЙ ІЗ СПРАВОЮ ГОНГАДЗЕ»

— А ви оцінюєте власні дії у цьому процесі?

— Безперечно. Я караю себе за свою поведінку і вважаю, що гординя свого часу не дала мені переступити через себе. Справа в тому, що Гонгадзе колись працював у мене в прес-службі. Я його дуже добре знав і вважав своїм товаришем. З переходом в опозицію до Кучми, я став ворогом № 1. І від цього страждав не тільки я, а й моя родина, друзі, бо влада вирішила, що тільки таким чином можна закрити мені рот. Мого старшого сина намагалися посадити, молодшого переслідували, друзів допитували. Звичайно, це ще більше відвернуло мене від Кучми. Гонгадзе це добре знав. Тому, у вересні 2000 року, коли його почали переслідувати, він підійшов до мене і сказав, що за ним ведеться спостереження. Я заспокоїв Георгія і відповів, що якщо «ти це бачиш, головне не робити помилок, бо якби вони тебе хотіли спровокувати, то зробили б це давно». Потім Гія зник. Я й досі відчуваю себе винним. Другий мій гріх полягає у тому, що коли було скоєно вбивство Гонгадзе, я сказав одній близький до президента людині, що Кучма не міг віддати такий наказ. Коли Кучмі це передали, він сказав, що хай Матвієнко попроситься до мене на прийом — я його прийму. Але чому я маю йти на прийом, якщо це було потрібно Кучмі, хай сам запрошує.

Взагалі, я вважаю, що те, що сталося — це афера планетарного значення. Цей міжнародний проект зроблено, використовуючи слабкості Кучми для того, щоб поставити його, вважайте Україну, в залежність.

— Що ви маєте на увазі, говорячи «міжнародний проект»?

— На той час Кучма дав добро на вступ в НАТО і швидку інтеграцію в ЄС, що не могло сподобатися Росії. До речі, сьогодні теж все робиться для того, щоб не пустити Україну у Європу. Був злочин, була смерть журналіста, але пізніше почалася класична операція по дискредитації, в даному разі, Кучми. Скажу більше, насправді, сьогодні у розкритті цієї справи ніхто не зацікавлений. Я маю на увазі, міжнародний аспект. Тут треба віддати належне Януковичу, що він взагалі не гальмує цей процес. Я думаю, що приїзд Путіна наступного тижня може бути пов’язаний з цією справою в тому числі.

— Як ви вважаєте, чи буде порушена кримінальна справа проти Литвина, розмови (поведінка) якого на плівках викликають багато запитань? До речі, його сьогодні навіть не допитують.

— Якщо в Генпрокуратуру сьогодні запрошують Деркача, тим більше Марчука, який має зовсім опосередковане відношення до цієї справи, то Литвин має обов’язково давати свідчення. Якщо це не він на плівках, той хай докаже. Якщо проводяться очні ставки з Кучмою, то чому не провести їх з Литвином? Мені видається, що це зобов’язання прокуратури. Я не знаю, наскільки причетний до цієї справи Литвин, але оскільки він був головою Адміністрації Президента, на ньому теж лежить відповідальність. Якщо Литвина не допитують, то це означає, що з Кучмою просто хочуть погратися.

— До речі, багато хто з нинішніх політиків також є на плівках.

— Кравчук каже, що всіх, хто причетний до цієї справи, треба попросити у відставку.

— Це реально?

— Якщо це не відбудеться, то ніякої зміни системи не буде. Але, знову ж таки, зміна системи повинна починатися із себе. Якщо я президент, який має моральну відповідальність, тоді я повинен відмовитися від Межигір’я, від багатьох зловживань, від будівництва вертолітної площадки за рахунок держави тощо. У такому разі, можна повірити, що серйозні зміни в державі можливі. Якщо Янукович над всім цим задумається, тоді він матиме шанс залишитися в історії.

— Чому сьогодні, коли опозиція має адекватно реагувати на порушення цієї справи, вона виглядає безпорадно — хтось намагається шукати підводні течії, щоб не пропустити можливість зайвий раз покритикувати владу, а хтось взагалі мовчить?

— У нас у країні немає класичної опозиції. Опозиція мовчить, тому що вона продукт цієї системи. Для того, щоб щось змінилося, повинна народитися абсолютно нова ідеологічна партія. Люди, які мають статки, повинні підтримувати партії не заради преференцій, а заради публічних правил, за якими будуть грати всі. Свого часу багато хто з опозиціонерів воював за своє місце під сонцем і мало думав про справедливість. Справу Гонгадзе використовували як ефективний спосіб боротьби за свої власні інтереси.

До речі, вперше з плівками Мельниченка прийшли до Симоненка, але він відмовився. Потім їх носили різним людям, зрештою, вони потрапили до Мороза…

— А хто носив?

— Не знаю. Єдине, що можу сказати про цю історію — Мороз був використаний. Хоча, звичайно, для нього ця справа була вигідна. З точки зору моралі, Мороз у мене викликає дуже багато питань. Він завжди все робив для того, щоб утриматися при владі. А все тому, що є витвором цієї системи.

Інша справа, Марчук — це зовсім інша якість політики. Чому розвалилася «канівська четвірка»? Тому що Кучма розумів, що Марчук — це не Симоненко, у другому турі у нього б не було шансів переобратися. Але і Марчук мав ілюзії, що з Ткаченком чи Морозом можна було домовитися і будувати нову державу. Це не ті люди.

«КУЧМІЗМ ПРОВОКУВАВ ЛЮДИНУ НА ПРАВОПОРУШЕННЯ»

— Як не дивно, сьогодні багато хто жаліє Кучму. Чому?

— Я розумію трагедію Кучми, але хотів би, щоб Бог дав йому сили виступити і сказати: «Я був учасником створення в Україні постсоціалістичної, корумпованої, абсолютно гнилої системи. Я є винуватцем і, разом з цим, жертвою цієї системи. Так, я говорив проти Гонгадзе такі-то речі, але прошу вибачити мене». Якби він став на цю дорогу, а не говорив те, що він говорить сьогодні, була б зовсім інша ситуація. Я вірю у те, що йому доповідали про викрадення і побиття журналіста Подольського і він тішився тим, що йому закрили рот, але з Гонгадзе це вже обернулося трагедією.

Я також свого часу став жертвою кучмівського режиму. На записах Кучма обурюється: «Чому проти Матвієнка немає кримінальної справи? Як це на всіх губернаторів є, а на нього немає?». Система, яка свідомо провокувала людину на правопорушення — це кучмізм. Потім, за це порушення людину «чіпляли за ребро» і маніпулювали його поведінкою.

Наведу приклад. У Вінниці були чотири промислові імперії — це «Вінницяцукор», «Вінницягаз», «Вінницяхліб» і «Вінницяспирт». Це основні «насоси», які збагачували всіх, хто їх очолював. Я, на той час губернатор області, сиджу ввечері і готуюся до збору акціонерів «Вінницяцукру». До мене заходить керівник обласного Управління СБУ і каже: «Мені стало відомо, що ви завтра ідете на збір акціонерів і хочете поставити питання про звільнення керівника цієї структури — Жмака. Я вам зараз принесу чотири папки, і вам нічого не треба буде робити. Викличте Жмаку, покажіть йому ці папки і він сам напише заяви». Я йому кажу у відповідь: «А чому ж ти сам його до сих пір не звільнив?». «Тому що не було команди», — каже він. Тоді я йому сказав, що він більше не працює керівником СБУ у Вінницькій області. Зрештою, на зборах «Вінницяцукру» ми виграли з перевагою в один голос і зняли Жмаку. Пізніше, коли я пішов з посади, його поновили.

Тобто, якщо дали команду «фас», людину з’їдять за будь-яких умов, якщо ж немає команди, її не чіпатимуть. Це і є кучмівський режим. І жаліти за це Кучму не треба.

— Люстрація допомогла б Україні?

— Думаю, що так.

— Янукович боїться своїх олігархів?

— Ні. Він боїться своєї власності.

— Хто ким маніпулює?

— Янукович маніпулює своєю душею. У свій час, будучи заступником глави Секретаріату Президента Ющенка, я говорив з Рінатом Ахметовим. Його теза відома — це збільшення вартості країни. І він правий. Але чому Ахметов це не робить? Я не розумію. Як і раніше, ми бачимо політику накопичення — мовляв, от ми ще трохи накопичимо, збільшимо свої статки, а потім…

— Думаєте, вони зупиняться?

— Хочеться в це вірити. Як в покері, так і в преферансі є такий момент, коли треба вчасно зупинитися. Якщо тебе «поперло» — стань і вийди, закінчи свою гру. Я завжди дивуюся, чому у них немає цього відчуття. Замовте нарешті політику на правила, а не на «безпредел». Інакше система не зміниться. Чому вони побігли, коли прийшов Ющенко? Напевно, чогось боялися. Якщо ми граємо у футбол, то ми, в першу чергу, зацікавлені в чесному суддівстві, адже нам не подобається, коли підсуджують. Так повинно бути і тут — треба всім грати за чесними правилами. Конкуренцію мають вигравати сильніші, тому що преференції народжують сірість. Це і є відповідь на питання — яка у нас система — кучмівська чи не кумівська? Звичайно, кучмівсьвка. Чи готовий сьогодні Янукович разом із своїм оточенням її змінити? Навряд чи.

«ПРОЕКТ З ЯЦЕНЮКОМ — ЦЕ ПРОЕКТ 2020 РОКУ»

— Тема опозиції. Ви особисто неодноразово заявляли про ведення переговорів між УРП «Собор», «Фронтом змін», «За Україну!», іншими політичними силами про об’єднання. Які результати?

— Найбільша проблема — це проблема мотивації. У кожного вона своя: у влади — утриматися, у опозиції — завоювати владу. Все це помилка. Я стверджую, що мене сьогодні влада лякає не складністю її завоювання, а відсутністю відповіді — чи здатні ми нею ефективно розпорядитися. Тим більше, після Ющенка. Я знаю як прийти до влади, але не знаю як нею розпорядитися. Тому я і не демонструю бажання досягти влади. Поки ми не знайдемо критичну масу, яка інакше думає, нам не змінити систему. Також у політиці дуже важливим є поява харизматичного таланту, який розставить зовсім інші акценти.

— Ви бачите таких людей в опозиції?

— Я за те, щоб Яценюк, Кириленко, Гриценко, які мають харизму, об’єдналися. Незважаючи на те, що суспільство любить особистості, вони мають бути знівельовані до максимуму. Цю систему треба нарешті зламати. На таких принципах я готовий працювати. А просто стати у фарватер Яценюка, щоб пройти в парламент — мене це не цікавить. Я ніяких умов не ставлю — ні назви, ні лідера, але у мене єдина умова — національний інтерес. Тобто сьогодні ми знаходимося на дорозі пошуку…

— Хто залучений до цього пошуку?

— Це залишки «Нашої України», яких представляє Мартиненко, лідер партії «За Україну!» — Кириленко, я і лідер партії «Фронт змін» — Яценюк.

— А Наливайченко?

— Ні. Він не представляє «Нашу Україну», офіційно її представляє Ющенко. Але є умова учасників переговорів, що Ющенко не може бути лідером об’єднання. Ющенку, як і мені, треба каятися.

— Тим часом, країна втрачає час.

— Так. Але, незважаючи на це, багато хто вважає, що до виборів є вдосталь часу. Мовляв, перед виборами зберемося і підемо разом. Я на таке не згоден. Більш того, я вважаю, що проект з Яценюком цікавий тим, що це проект 2020 року. Можливо, навіть 2015-го.

— Але перед президентськими виборами є ще парламентські.

— Ставити перед собою мету — пройти в парламент у 2012 році — це просто ідіотизм, абсурд. Треба ставити більш високу планку — об’єднання заради 2020 року і бути готовим на самопожертву до цього. Досягнення ж далекої перспективи, обов’язково вимагає консолідації команди.

— Ви згадували ВО «Свободу». Чим загрожує для держави підживлення владою цієї політичної сили?

— Олег Тягнибок не гірше мене розбирається в усіх тонкощах політики. Як, до речі, і Петро Симоненко, який розуміє абсурдність своєї філософії, але просто є ще можливість поексплуатувати цей міф. Абсолютно така ж логіка і у Тягнибока. Він вважає, що на радикалізмі можна буде зайти в парламент, не розуміючи, що громадянин — це той, хто будує українську державу без будь-яких зазіхань на іншу культуру, традицію, мову тощо. Не можна будувати Україну на спорідненості по крові. Зрозуміло, що влада використовує Тягнибока, і не тому, що вона його любить, а тому, що так треба. Історія, Бандера, мова її абсолютно не цікавить. Влада вважає, що «Свобода» ніколи не буде правлячою партією, хоча в умовах люмпенізації суспільства, вона повинна розуміти, що грає з вогнем.

Розмовляв Іван КАПСАМУН, «День»

1 лютого 2011 р. Верховна Рада України схвалила законопроект про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних і міських голів. В обговоренні цього законопроекту виступив народний депутат України, голова Української республіканської партії «Собор» Анатолій Матвієнко.
- Шановні колеги, я нікого не збираюся з цієї трибуни агітувати, просто хочу аргументувати, чому я особисто ні за яких умов не можу підтримати сьогоднішнє рішення, голосувати «за».
Найперше. Я абсолютно не вірю в те, що, якщо вибори будуть у 2011 році 27 березня, то щось кардинально зміниться. Нічого не зміниться, крім, можливо, спасіння деяких політиків. Тому що Україна стала на шлях авторитаризму і цим шляхом успішно рухається, який може закінчитися для України дуже плачевно – це диктатурою.
І я думаю, що парламент, який сидить зараз в цьому залі, перший винуватець того, що саме такий сценарій: згортання демократії, наступ на свободи і права людини, невіра людей в майбутнє України – сьогодні зароджено і успішно реалізується нинішньою владою.
Я думаю, що все почалося з того, що ми забули, що Верховна Рада як головний державний інститут має виконувати свої функції, і ці функції нікому не має права з Конституцією делегувати, а тим більше миритися з тим, коли ці повноваження хтось забирає. Верховна Рада, і тільки Верховна Рада, може змінювати Конституцію.
На жаль, Конституційний Суд перевищив свої повноваження і зробив це замість Верховної Ради. В Верховній Раді не знайшлося сміливців, захистити повноваження Верховної Ради і поставити тому кінець, таким чином і відповідно дати оцінку конституційному суду. А далі все відбувається за сценарієм, який нами не пишеться, далі все без нас відбувається. А тому Верховна Рада, яка не виконує своїх функцій, не має права бути Верховною Радою, вона має бути розпущена. Це є аксіома, це має бути, як навчання для майбутніх поколінь. І якщо ми це змовчимо, то в нас не буде ні демократії, ні майбутньої української України.
Друге. Авторитет Верховної Ради, залежить це від того, який документ ми сьогодні пропонуємо. Якщо основне тіло протирічить перехідним положенням, то скажіть, будь ласка, це не що інше, як демонстрація, що „с кондачка”, з опалу, навіть не думаючи, що ми робимо, виконуємо функції, які нам нав’язують з Банкової.
Третє. Не треба обманювати людей, місцеве самоврядування зокрема, тому що чергові, позачергові вибори не врегульовані, більше того, ви не даєте їм п’ять років, це тільки з наступних повноважень. А це можна було зробити все до місцевих виборів, таки це ні що інше, як загравання.

І насамкінець останнє, коли в нас немає ладу, коли ми йдемо шляхом змін, то вибори мають бути не через п’ять років, а якомога швидше. І тому чотири роки є доброю нормою, поки ми не встановимо, дійсно, нормальне, стабільне, цивілізоване функціонування держави.

… Пірати завоювали корабель, швидко зорганізували матросів, запустили двигуни й рушили. І люди кажуть: «Та це ж краще, ніж стояти на місці». Того, що цей лайнер розвертають на 180 градусів, вони поки що не бачать: ніхто ж не має доступу до компасу, не орієнтується по зорях. З’явився якийсь рух – наче легше стало: ми живі, бо маємо здатність рухатися. Отямимося – вже нас можуть завести не в той порт, не в Севастополь, а в Новоросійськ, і там пришвартувати вже не на 25 років, а назавжди. Оце є трагедія.

У цієї команди склалася ілюзія, що якщо вона розвертатиме корабель щодня на якийсь градус, Росія їй дуже допомагатиме. Насправді Росія має дуже прагматичні погляди на Україну: їй не цікавий Янукович, вона прагне міцно тримати руку на пульсі всього, що тут є – землі, майна, людського ресурсу. І не можна сподіватися, що зрадою національних інтересів ти заробиш якісь преференції. Це все дешевий черв’як на потужному гачку професійного риболова.

Тези виступу Голови УРП «Собор», народного депутата України Анатолія Матвієнка на засіданні Центральної Ради партії 25 квітня 2010 року.

Доброго дня шановні члени Центральної Ради, старійшини партії, члени Контрольно-ревізійної комісії, дорогі гості!

Від щирого серця вітаю вас на сьогоднішньому засіданні ради партії. Це засідання ми проводимо напередодні славного двадцятирічного ювілею Української республіканської партії «Собор», тож дозвольте принагідно привітати вас, ваші партійні організації, подякувати вам за сумлінну роботу, за ті зусилля, які ви докладаєте, щоби Україна розвивалася і мала добру перспективу.

Я добре знаю як непросто буває обстоювати цінності нашої партії, український національний інтерес, коли довкола панує холуйство та невігластво, коли грабунок країни стає ознакою успіху, а багато чесних і порядних українців просто зневірилися в тому, що зміни на краще все ж можуть відбутися.

Та, запитаймо себе чи було легко Миколі Руденку і Олексі Тихому, Левку Лук’яненку та Оксані Мешко, іншим членам Української гельсінської групи – предтечі нашої партії, які 1976 року кинули виклик усій радянській системі?

Чи було легко членам УГС, ще за існування Союзу, ще до появи Руху, агітувати за українську незалежність?

Зрештою, чи так вже солодко було нам в часи акції «Україна без Кучми»?

Очевидно, що ні. Тому, найперше, що сьогодні я хочу донести до вас, це те, що нам не можна розслаблятися, нам потрібно подвоїти свої зусилля в цей непростий для України час.

А час і справді непростий. Ситуація, в якій знаходиться Україна зараз, зумовлена двома основними чинниками.

Перший чинник – геополітичний. Світ, зокрема Євросоюз та США, не збирається протистояти втягуванню України в російську зону впливу. Очевидно, це є результатом глобальної домовленості Медвєдєва і Обами щодо розмежувань зон глобальних геополітичних інтересів. Афганістан, Іран, Венесуела, Близький Схід – за американцями; пострадянський простір, зокрема, й Україна – за Кремлем.

Подібно до того, як Молотов і Ріббентроп ділили Європу в 1939-му, так само Медвєдєв та Обама ділять світ на початку XXI сторіччя. І Україна, на жаль, знову опинилася не з кращого боку „лінії Керзона”.

Очевидно, в одну гру зі Штатами грають і європейці, якім „геніальна формула Януковича” – інтегрувати Україну в Євросоюз настільки, наскільки до цього готовий Євросоюз – дає можливість зняти всі попередні зобов’язання, зокрема й перспективу членства в угоді про асоціацію.

Чи є геополітична ситуація України фатальною? Загрозливою, гадаю, так. Фатальною – ні. Політика „умиротворення агресора”, як свідчить історія, не може бути успішною. Зміняться уряди в ЄС, республіканці змінять демократів у США, зміняться зовнішньополітичні доктрини, і, зрештою, зникнуть поділи і зони впливу. Але доти, доки цього не сталося, від нас, республіканців, залежить наскільки швидко в державі Україна проводитиметься „білорусизація”.

Тепер про ситуацію в середині України. Тут головна проблема – це існування двох Україн – України європейської та України російської. Із приходом до влади Януковича російська Україна оголосила війну Україні європейській. Війну світоглядну, ціннісну, ідеологічну. Найнебезпечнішу війну.

Наша задача в цій ситуації доносити до усіх виборців помилковість розвитку України за російським сценарієм. Запитуйте у виборців Партії регонів, за якими стандартами життя вони хочуть жити – за стандартами Франції та Британії чи Росії і Білорусі?

Віктор Янукович, здобувши посаду президента на вільних і демократичних виборах, мав історичний шанс для того, щоби зробити націю більш згуртованою, а державу – потужнішою. Для цього йому достатньо було відмовитися від проросійського зовнішньополітичного курсу, закликати до консолідації усі політичні сили. Саме до цього його підштовхувала ситуація в українському парламенті, у якій фракції Партії регіонів, блоку Литвина та комуністів не мали більшості.

Переконаний, що формування коаліції у складі Партії регіонів, блоку Литвина та фракції «Наша Україна – Народна Самооборона» та формування Кабінету Міністрів на чолі з Арсенієм Яценюком дозволило б Україні зробити серйозний крок в напрямку побудови потужної європейської держави. Однак, регіонали, і Янукович особисто, виявилися неготовими до справді державницької оцінки політичної ситуації і пішли на антиконституційний шлях формування так званої «коаліції тушок». Спокуса максимально сконцентрувати, а в перспективі – й узурпувати владу, виявилася нездоланною.

Втім, тепер, після слів Азарова «Я не прем’єр-міністр, я перший міністр в уряді Януковича» ні у кого немає сумнівів, що влада в країні повністю і безроздільно належить Партії регіонів. Якщо регіоналам вдасться зробити добро для країни, і вони отримають заслужене визнання в суспільстві – ми буде аплодувати їхній продуктивній роботі; якщо ж ні – то на Партію регіонів чекає стрімке соціальне розчарування, а націонал-демократи отримають свій шанс запропонувати власну парадигму розвитку України.

Не витримує жодної критики і захоплення частиною громадян „стабільною і злагодженою роботою влади за Януковича”. Так, робота ведеться впевнено і спокійно, але це не творення фундаменту добробуту для українців, а будівництво ешафоту для усіх, крім „обраних”.

Конкретні ж досягнення влади, м’яко кажучи, нічого окрім почуття сорому в мене не викликають. Ганебні харківські домовленості Медвєдєва і Януковича «газ в обмін на флот» затьмарюють навіть бездарні газові угоди Тимошенко і Путіна. Фактично, ми розраховуємося українською територією за нашу ж наркотичну залежність від російського газу. Великою оманою є й так зване підвищення орендної плати Чорноморського флоту (на основі чого і розрахована знижка вартості газу), бо ж із очікуваним у світі зниженням вартості блакитного палива, економічний ефект для України від харківських угод буде нульовим. А флот при цьому на довгі роки залишатиметься в Севастополі.

Такою наразі є ситуація. Але я хотів би закликати нас не зациклюватися на боротьбі та запереченні того ж Януковича чи Партії регіонів. Ми повинні пропонувати позитивні меседжі виборцю, пропонувати сценарій творення, а не сценарій руйнування.

Нашою метою не є усунення Януковича від влади. Нашою метою не є вигнання чужинецького Чорноморського флоту із Севастополя, нашою метою не є дешевий газ чи безвізовий режим із Європейським союзом. Все це – лише засоби.

Наша мета – це сильна, багата Україна, яка забезпечує гідний рівень життя кожному громадянину. Наша мета – це Україна, у яку мріятимуть емігрувати американці та японці, шведи та німці, поляки та росіяни. Таку країну можна побудувати. Понад те – така країна буде побудована, але як швидко це буде зроблено, залежить в першу чергу від нас.

Ми, як партія, повинні докладати зусиль для досягнення цієї мети.

Із цим посланням ми повинні йти сьогодні до виборця; ми повинні вміти чітко і переконливо доносити до нього чому нинішня влада діє неправильно. Ми повинні вміти пояснити кожній людині, чому нинішня влада шкодить їй персонально, і найголовніше – що ми можемо запропонувати кращого. Епоха гасел та романтизму відходить у минуле, щоби допомогти Україні ми повинні діяти адекватно вимогам часу, модернізувати національно-демократичну ідеологію відповідно до викликів сьогодення.

Що ж таке модерна національно-демократична ідеологія?

Найперше, це – повага до себе, своєї родини і своєї нації. Без цього, ми ніколи не доб’ємося поваги від інших. Вважатимемо себе рабами – рабами і будемо.

Ця повага неможлива без знання себе, своєї історії, мови і культури. Зараз стає модним зневажливо іронізувати над ініціативами Віктор Ющенка щодо Голодомору, відбудови Батурина і т.д. Ба навіть, указ про відзначення Степана Бандери званням Героя України дехто сприймає як щось «передчасне» та «одіозне».

«Держава не твориться в будучині, держава твориться нині», – так, ніби до нас, промовляє Олег Ольжич.

Тож ми повинні доносити до усіх українських громадян, що патріотизм – це не аморфне, романтичне і безглузде поняття. Патріотизм – це цілком конкретна життєва цінність, без якої неможливо розбудувати і духовний, і матеріальний добробут народу.

Другий концепт сучасного націонал-демократа, це – толерантність. Ми ніколи не зробимо Україну соборною, якщо не будемо толерувати тих наших співвітчизників, які з різних причин, ще не повернулися до свого українського коріння. Пам’ятайте, що кожний докір російськомовному українцеві, кожний прояв зневаги та погорди до наших співвітчизників, які мають іншу позицію – це удар по силі українського народу, це шлях, по-якому так хочуть нас повести вороги.

Наша сила у єдності Але єдність можлива лише за умови взаємної поваги та взаємної допомоги, тож ключ до цієї єдності – в толерантності.

Третій, і дуже важливий момент – це повна відмова від ролі держави як глобальної годувальниці. Влада існує лише для того, щоби забезпечувати права і свободи громадянина та координувати спільні інтереси членів спільноти. Радянський союз, як тоталітарна держава, нав’язувала нам державний патерналізм як справу самозрозумілу. Зараз ситуація є кардинально іншою – все залежить від нас самих. При цьому, зрозуміло, що соціальний захист потрібен, але для найвразливіших верств населення.

Хотілося б підкреслити, що описане вище сприйняття ролі держави в соціальному житті є ключовим для розуміння змісту сучасної національно-демократичної ідеології. Саме цей концепт є головною нашою відмінністю від патріотів із Блоку Юлії Тимошенко.

Ми повинні гуртувати довкола себе усіх справжніх націонал-демократів. Спіпраця із Юлією Тимошенко в опозиції потрібна, але в інтересах збереження демократії в Україні, не можна довзолити БЮТ захопити національно-демократичний електорат, який підтримував блок „Наша Україна”.

Очевидно, що УРП „Собор” самостійно має достатньо обмежені ресурси і можливості, тому провід партії послідовно докладає зусиль до консолідації усіх політичних сил, які стоять на близькій нам ідеологічній платформі. Зараз ми виходимо на можливість формування потужної національно-демократичної політичної сили, у формі блоку, а в перспективі – й єдиної партії, із „Фронтом Змін” Арсенія Яценюка, середовищами Петра Порошенка, Миколи Мартиненка, низки патріотичних і незалежних депутатів із фракції НУНС, серед яких Ткач, Стецьків, Круць, Жебрівський та деякі інші.

Вже зараз ми повинні виходити на серйозний та змістовний контакт із політичною партією «Фронт Змін». Прошу партійні організації на місцях невідкладно вийти на відповідні осередки «Фронту Змін» та ініціювати співпрацю по конкретним напрямках політичної програми «Уряд Змін». Ми не повинні чекати запрошення чи першого кроку, наше нагальне завдання – йти в ініціативі об’єднавчих процесів, показувати свою здатність до ефективної роботи із виборцями. Тільки у такий спосіб ми зможемо належно підготуватися до наступних виборів і зробити об’єднання українських націонал-демократів реальністю.

Підсумовуючи, повторю: ми не повинні втомлюватися, ми повинні працювати і єднатися. Переконаний, що старий девіз УРП „Цілі наші гідні, засоби чесні – тому успіх неминучий” приведе нас до нових перемог, першою з яких стануть місцеві вибори у березні 2011 року.

Потужна колись політична сила «Наша Україна — Народна самооборона» переживає не найкращі часи. За даними соціологів, сьогодні її підтримують лише 2,5% наших громадян. Народний депутат від НУ-НС Анатолій Матвієнко вбачає причину в тому, що при створенні блок «Наша Україна — Народна самооборона» нічим не відрізнявся від інших політичних холдингів, тому в його ряди «побігло» багато непатріотично налаштованих людей. Сьогодні фракція НУ-НС у парламенті, скоріш за все, нагадує персонажів відомої байки Крилова «Лебідь, рак і щука». Після президентських виборів хтось вирішив домовлятися про коаліцію з Партією регіонів, хтось пішов в опозицію, а хтось все ж таки залишився вірним самостійному шляху. Про тенденції у фракції НУ-НС, про діяльність опозиції, стан гуманітарної політики, перші кроки влади на міжнародній арені говоримо з депутатом від НУ-НС Анатолієм МАТВІЄНКОМ.

— Анатолію Сергійовичу, владна вертикаль у країні вибудована: створена коаліція, сформований уряд, пройшов ряд інших призначень. З іншого боку — проголошено про існування декількох опозицій. До кого ви себе відносите?

— Я відношу себе до опозиції. А те, що їх існує декілька, не бачу нічого поганого. От коаліція має бути тільки одна — парламентська, здатна об’єднувати не менше 226-ти депутатів. Кожна фракція в парламенті має право визначати своє ставлення до влади: бути в коаліції чи опозиції, де головними критеріями повинні виступати ідеологічні засади. Будь-яка партія, яка не знаходиться при владі, має демонструвати бажання отримати цю владу, опонуючи і пропонуючи альтернативний підхід.

На жаль, сьогодні регламент Верховної Ради не відповідає здоровому глузду, але це не означає, що нічого не треба змінювати. Саме цим і обумовлена наша спільна з Миколою Мартиненком ініціатива: кожна парламентська фракція має право на опозиційність. Уявімо, наприклад: ми з комуністами опинилися не в коаліції, а в опозиції — ми можемо сформувати спільну опозицію? Це абсурд. Інша справа, скільки має бути парламентських опозиційних урядів? Очевидно, один. Але позапарламентська опозиція теж має право формувати свій опозиційний уряд. Я вважаю, що сьогоднішня узурпація влади є не менш небезпечною, ніж узурпація права на опозицію, яку хоче зробити Юлія Тимошенко.

— Ваш колега по фракції Юрій Єхануров днями заявив, що більшість депутатів від НУНС схиляються до входження у правлячу коаліцію за умови виключення з неї фракції комуністів. Що вам відомо про це, і хто ця більшість депутатів НУНС?

— Думаю, що це провокація. Я не знаю, як Юрій Єхануров, при всій моїй повазі до нього, може знати, до чого схиляється фракція, якщо він жодного разу не був на засіданні фракції, більше того, ніколи не говорив з її членами, включаючи мене. Очевидно, даремна мрія отримати якісь певні портфелі штовхають людей, в даному випадку Єханурова, до таких висловлювань. Він ніколи не приховував, що «регіони» йому милі й близькі. Але Юрій Іванович — хоча і є членом партії «Наша Україна», однак не є народним депутатом, членом фракції НУНС, і тому особисто я не вважаю, що Юрію Івановичу коректно давати такі коментарі. Утім, заперечувати йому не буду — можливо, якісь спроби в цьому напрямку і робляться…

— Тобто…

— Коли президентом став Віктор Янукович, до НУНС надійшла пропозиція увійти в коаліцію з Партією регіонів. Але це було можливо лише за певних умов, які ми чітко сформулювали: повинен бути наш прем’єр-міністр і мінімум 50% міністрів від НУНС. Адже лише це могло стримувати всю цю «проросійськість», яку ми спостерігаємо сьогодні. Ми не збиралися обслуговувати «регіони», там зовсім інша ідеологія. Звичайно, ми розуміли, що це неадекватна вимога для нашої менш чисельної фракції, але ми спиралися не на власні амбіції, а на те, як утримати Україну в фарватері європейських цінностей. Наші вимоги для них були неприйнятними, тому вони й пішли антиконституційним шляхом, включаючи не зовсім мені зрозуміле рішення Конституційного Суду. Тепер яке з них виконувати — 2008-го чи 2010-го? Оце і є рівень нашого судочинства. Після цього в нас не залишалося іншого вибору, як йти в опозицію.

ФОТО ВОЛОДИМИРА СТРУМКОВСЬКОГО

— Виходячи з рішення КС, багато ще людей поповнять лави коаліції?

— Я думаю, що чимало, не менше десятка — точно; але цей процес не буде довготривалим, зрештою перебіжчики прийдуть назад, тому що владна бочка тільки зверху залита медом, а нижче дьоготь. От коли вони доберуться до цього дьогтю і почнуть тікати звідти…

— Назад приймете?

— Ми не можемо їх не прийняти. Якщо людина вийшла з коаліції, то, очевидно, вона має право на опозиційну діяльність. Жаль тільки, що з такими людьми дуже важко будувати Україну. Це люди, які не мають відповідальності перед виборцями, які влаштовують тільки власну кон’юнктурну долю. Але я з розумінням ставлюся до них. Шкода, що виборча система дозволяє подібні кульбіти в рамках вищого законодавчого органу.

— Зараз у парламенті дві опозиції, хоча регламент ВР передбачає тільки одну. Як в такому випадку будуть ділитися комітети?

— Я вважаю, що комітети мають розподілятися у відповідності до квот, які прописані в регламенті. Більше комітетів, ніж це передбачає закон, в жодній фракції не має бути. Тому ніяких проблем із розподілом, незалежно від опозиції, теж не має бути. Перелік пріоритетних комітетів для опозиції в регламенті наданий. Якщо сьогодні наша фракція має певну кількість комітетів, але ми хочемо як опозиція претендувати на інші, ми маємо скласти свої повноваження в цих комітетах, а потім претендувати на інші. Те саме має зробити і БЮТ. Не можна тримати за собою ті комітети, які належали їм, коли вони були при владі, а тепер ще й вимагати додаткові. Хоча, знову ж таки, регламент не дає відповіді на питання, як мають розподілятися комітети і за якою технологією в разі переходу коаліції в опозицію і навпаки. Тому, цей закон треба доопрацювати.

— Якщо ваші пропозиції будуть відхилені?

— Буде діяти право першого пріоритету. Тобто, фракція БЮТ має отримати стільки комітетів, скільки за квотою їй належить, а не скільки вона захоче.

Є проблеми, наприклад, і в нашій фракції, у нас Олександр Омельченко перейшов в коаліцію. Тому, за логікою, комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, який він очолював, мав би залишитися нашій фракції, але… Знову ж таки, ця норма не прописана в регламенті.

— Минулого тижня соціологи Фонду «Демократичні ініціативи» оприлюднили результати опитування, за якими виявилося, що кожен третій українець не підтримує ті політичні сили, які представлені сьогодні в парламенті. Ваш блок має підтримку на рівні 2,5% — це навіть не прохідний бар’єр. Яка перспектива у «Нашої України — Народної самооборони»?

— Якщо говорити про УРП «Собор», яку я представляю, то я виступаю за те, щоб націонал-демократи об’єдналися якомога швидше — саме сьогодні, коли вони перебувають у кризі. Ми маємо привести в політику нових людей, нову якість, щоб пропагувати ті цінності, які будуть підтримані більшістю суспільства. Перевіркою якраз стануть місцеві вибори, де ми повинні показати, що це не просто загравання з виборцями, а це наша сутність. Філософія української демократії повинна змінитися, адже блок «Наша Україна — Народна самооборона» не дуже відрізнявся від інших політичних холдингів. Він створювався після перемоги Віктора Ющенка, коли до переможців, як правило, біжить вся кон’юнктура, і, як правило, непатріотична. Саме тому сьогодні ми маємо той рейтинг, який ви називаєте.

Тому, ми повинні щиросердно розповісти людям про свої помилки, покаятися, зробити висновки і діяти далі. Націонал-патріоти, якщо подивитися на їхню ідеологічну нішу, мають на сьогоднішній день в межах 20% підтримки, але цей відсоток може бути подвоєний.

— Узагалі, якщо говорити про моральний стан, в якому сьогодні опинилися люди, що свого часу підтримували помаранчеві сили, зокрема, «Нашу Україну»…

— Мене мало хвилює мій стан, який є частиною морального стану тих людей, про яких ви говорите. Я також сьогодні перебуваю в атмосфері певної апатії та роздратованості, але мова йде не про те, кому мені треба нашкодити, щоб я бачив, як і він мучиться, — мова йде про Україну. Якщо сьогодні є інша філософія, ніж побудова національно-демократичної європейської держави, скажіть мені — яка? Можливо, це північноамериканський тип, коли на континент прийшли колонізатори, вирізали всіх аборигенів і створили космополітичну демократію? Але він нам не підходить, ми маємо рухатися за європейським принципом.

На жаль, зараз йде серйозний наступ на цей принцип. Якщо поляки будують Польщу, французи — Францію, німці — Німеччину, то в нас соромно говорити, що українці мають будувати Україну. Нам кажуть, що треба дотримуватися якихось розмитих, загальноцивілізаційних цінностей, тобто національне має бути викоренено, приміром, із освітніх програм. Головним втілювачем цих змін є міністр освіти та науки Дмитро Табачник. Тому, на сьогодні мене хвилює питання — де я як українець буду мати гарантії збереження своєї материнської колиски — на Кубані, в Сибіру, Канаді, Аргентині? Росіянин має свою колиску — Росію, єврей — Ізраїль, поляк — Польщу, а ми кажемо: нам не треба материнської колиски. Це дуже небезпечно. Кожен українець, а їх 70%, ображений такою політикою, тому якраз об’єднані демократичні сили й повинні дати відповідь на цей ідіотський виклик.

— Про об’єднання націонал-патріотичних сил говорять постійно, але далі слів, на жаль, справа не йде.

— Я постійно ходжу, кричу, волаю, прошу, говорю, що готовий покласти заради цієї ідеї всі свої сили, але масового відгуку поки що немає. Проте це не означає, що не треба говорити. Якщо ти думаєш про Україну — зрадницьки мовчати не можна. Критична маса все одно колись визріє, і ми цей крок зробимо — сподіваюся, в близькому майбутньому.

— Міжнародна організація «Репортери без кордонів» занепокоєна погіршенням ситуації зі свободою слова в Україні після приходу до влади президента Віктора Януковича. Мова йде про те, що в останні три місяці відбулось повернення до старих методів — залякування та фізичних нападів на журналістів, а також перевищення повноважень щодо мас-медіа. Ви як представник опозиції відчуваєте це? Що збираєтесь робити?

— Ми маємо не мовчати, а гуртуватися — преса в тому числі. Давайте всі працювати на об’єднання патріотів для утворення якоїсь консолідованої сили. Хай через рух, блок, партію — це вже питання технології. У цей процес кожен має вкласти свої інвестиції, а не приходити заради того, щоб отримати якусь платню і винагороду. Адже розмова, як правило, закінчується на тому, що люди кажуть: «я ж фахівець, професійна людина, тому і маю заробляти на цьому». Можливо, на цьому і можна заробити на кусок хліба, але ж вони хочуть на хліб з ікрою.

Є така байка. Кожен день стадо баранів різали наполовину, і кожен день ті з них, які залишалися, тішилася тим, що їх не зарізали. Але ж рано чи пізно зарізали їх всіх, і чим менше їх залишалося, тим меншим міг бути опір. Ми зараз подібні до цих баранів.

— Як би ви в цілому, окрім гуманітарної сфери, оцінили перші кроки влади?

— На сьогоднішній день складається дуже тривожна ситуація — ситуація фальшу і самообману більшості громадян України. Так, ми повинні визнати, що всі ці п’ять років ми жили в умовах дезорганізації і розбалансування влади, в умовах якогось ідіотичного і амбітного протистояння, в результаті якого вертикаль державної влади була зруйнована майже до тла. Тому, коли сьогодні йде хоча б якийсь процес відновлення державної машини, суспільство, роздратоване вчорашнім протистоянням, вважає це наведенням порядку, успіхом. Але це ілюзія, народ не розуміє, що це підготовка ешафоту для повішання. Я теж хочу порядку, але я хочу себе і всіх запитати — ми хоч розуміємо, в яке стійло в результаті нас можуть загнати?

— Вам як члену комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування щось відомо про наміри влади проводити реформи в цьому напрямку?

— Ми не маємо права допустити створити монопольну вертикаль влади однієї людини. Сьогодні немає уряду коаліції, а є уряд Януковича, навіть більше — коаліція Януковича, не говорячи вже про Адміністрацію Януковича. Тому, якщо ми не децентралізуємо владу, у нас скоро буде і місцеве самоврядування Януковича. Думаю, до цього вони готуються в 2011 році. Якщо їм це вдасться, це означатиме дуже серйозний відкат назад, і цей відкат, з точки зору часу, може бути трагічним. Звичайно, ми все одно будемо багатою європейською країною, але хотілося б, щоб це було якомога швидше.

Для реформи місцевого самоврядування нам необхідно, в першу чергу, змінити Конституцію: створити серйозні противаги інституціям президента, парламенту, уряду; сформувати потужний механізм громадського контролю. Я зареєстрував відповідний законопроект, згідно з яким тільки Конституційна асамблея може приймати нову Конституцію, членами якої, в свою чергу, можуть бути тільки фахові юристи, досвідчені політики, а не просто чиновники. Але, на жаль, все це ми не можемо довірити нинішньому парламенту.

— У свій час Партія регіонів просувала ідею про федералізацію країни. Які сьогодні можуть бути загрози, виходячи з того, що влада практично повністю знаходиться в їхніх руках?

— Ослабити Україну — це завдання всіх тих, хто хоче користуватися її благами. Чесно кажучи, я до них не маю ніяких претензій, менш того, якщо б я був представником іншої держави, робив би те саме. А чому б мені не хотіти, щоб в кожному селі Росії була українська церква? Або 70% російського медіапростору належало Україні? Я чудово розумію логіку Путіна, який каже, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. Але я б його трохи перефразував: Росія закінчується там, де немає ніякої іншої мови, окрім російської. Принаймні, сьогоднішня боротьба з українською мовою, яка підігрівається Росією, говорить про те, що в цьому і є сутнісне завдання. Я не маю ніякої агресії до Путіна чи Росії, просто я не розумію — чого ми, українці, такі бездумні? Я не проти російської мови, але українську треба знати хоча б для того, щоб розуміти громадян своєї держави.

Усі ці дивні речі, і також ідея федералізації, безперечно, викликають серйозну підозру. Можливо, ми колись, у довгостроковій перспективі, і прийдемо до регіоналізації політики, тобто віддамо певні державні повноваження окремим територіям, але цими територіями можуть бути, наприклад, Донбас, Слобожанщина, Поділля, Галичина, Волинь, Крим та ін., але ніяк, наприклад, не Чернівецька область, яка має трохи більше 900 тис. населення. За таких умов територіального устрою не може бути федералізації, можуть бути лише сепаратистські настрої та розвал України. Спочатку необхідно будувати українську політичну націю.

— На фоні зовнішньої красивої картинки відбудови сильної вертикалі влади (яка, до речі, офіційно заявила про позаблоковий статус України) перед нашою державою сьогодні відкривається дуже багато небезпек.

— Я поважаю Президента як символ держави, але хотів би, щоб і Президент поважав націю. Це має бути взаємна відповідальність, бо ігнорування інтересів нації в ім’я кон’юнктурних інтересів є зрадою з боку президента. Мені, наприклад, дуже соромно за свою державу, коли Віктор Янукович іде в Росію і говорить щось на догоду росіянам. Коли ми при своїй жалюгідній бідності заявляємо про можливість самостійно забезпечити собі безпеку, значить, ми в цьому нічого взагалі не розуміємо. Позаблоковість — це така розкіш, яку можуть собі дозволити навіть не всі багаті країни. Входити в систему колективної безпеки — це значно безпечніше. Як Віктор Янукович може казати, що з НАТО він буде співпрацювати лише на тому рівні, на якому буде співпрацювати Росія. Що це взагалі за орієнтир? Такі заяви нашого Президента лише підігрівають шовіністичні настрої багатьох політичних сил в Росії.

Нам треба пам’ятати, з якого колоніального минулого ми вийшли, а виходячи з цього — куди нам треба йти. Коли мені президент і прем’єр-міністр сусідньої держави каже, що в нього є цікаві пропозиції від України стосовно ціни на газ, виникає питання — чому ми з вами цих цікавих пропозицій не знаємо? Чому Європа не говорить жодними устами про те, що в них є цікаві пропозиції від України? Однобокість нинішньої влади в зовнішній політиці та експлуатація ностальгії громадян по минулому — це велика помилка.

Іван КАПСАМУН, День, №70, середа, 21 квітня 2010

Відкритий лист

Шановний Вікторе Федоровичу!

Відповідно до Конституції України Президент України є главою держави та гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України. При цьому стаття 1 Основного Закону визначає нашу державу як суверенну і незалежну.

Присягаючи на вірність Українському народу, під час вступу на пост Президента України Ви присягли на вірність Україні. «Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України», – сказали Ви тоді з трибуни Верховної Ради.

Пізніше, Партія регіонів, політичним лідером якої Ви є, сформувала парламентську коаліцію та Кабінет Міністрів. При цьому глава уряду Микола Азаров заявив, що є «не прем’єр-міністром, а першим міністром в уряді Віктора Януковича». Таким чином у Ваших руках опинилася вся повнота влади в державі.

28 березня 2010 року віце-прем’єр-міністр України Володимир Семиноженко публічно, в ефірі телевізійної передачі «Шустер Live» заявив, що владою розглядається можливість створення союзної держави у складі Росії, Білорусі та України і агітував за утворення такої держави. Абсолютно очевидно, що намір створення союзної держави є посяганням на державний суверенітет та територіальну цілісність України, гарантом яких Ви є. Однак, не зважаючи на це, а також на той факт, що висловлювання В.Семиноженка викликали величезне збурення у суспільстві, Ви не засудили ці антиконституційні заклики.

Відтак, Ваше мовчання можна розглядати або як байдужість до посягання на державний суверенітет, або ж як мовчазну згоду із політичним курсом на позбавлення України незалежності. У будь-якому випадку, відсутність реакції з Вашого боку є неприпустимою.

Від імені Української республіканської партії «Собор» закликаю Вас дати публічну оцінку закликам віце-прем’єр-міністра України Володимира Семиноженко про утворення союзної держави у складі Росії, Білорусі та України.

Впевнений, на це чекають мільйони українських громадян.

З повагою,

Анатолій Матвієнко,
Голова Української республіканської партії «Собор»,
народний депутат України.

31 березня 2010 року, м. Київ

Прес-служба УРП «Собор»