Уривки з книги "Галерея еліти народу" Валентини Гриник-Сутанівської

"Матвієнко з лави запасних встав! Я більше ніколи не прислужуватимусь сірості. Я не буду стелитися під цинізм і кар'єризм. Я буду робити те, що, на моє розуміння, потрібно сьогодні Україні. Я буду кликати і разом з однодумцями йти в об'єднавчий процес, створювати сильну, потужну партію, яка не буде партією кишенькового чи іншого типу, яка прийде до влади і яка продемонструє свою здатність цією владою розпорядитися".

- Що відбувається сьогодні в політичному житті країни?
- Можна в зв'язку з цим згадати слова мого земляка Михайла Коцюбинського, який охарактеризував подібну ситуацію так: "Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха схлипує сум...". Це якраз те, що сьогодні відчувається в політичному спектрі. І не тільки. Проблема в тому, що ситуація, яку ми маємо, пояснюється неефективною владою, малоздатними політичними партіями, а також нединамічною зміною суспільної думки, яка орієнтована не на дію, а на очікування. Усе це породжує нестабільність. Нестабільність сьогодні ізолює державу від світових процесів прогресивного розвитку, а це лише підтримує той стан, який я охарактеризував словами Коцюбинського. Потрібний порив, потрібна потужна новація, потрібна обнадійлива перспектива.
Нас же підштовхують до того, що все добре, що потрібно такий стан законсервувати та животіти далі. Я не можу з цим погодитися, тому протестую, як можу.
 
- Ви були приближеним до найвищих ешелонів влади... Знаєте, на що вона здатна...
- Доти, доки ми боятимемося влади, вона ставитиметься до нас із презирством, ігноруватиме, давитиме та знищуватиме. Як тільки ми подолаємо страх у собі, ставлення влади зміниться. Це буде просто інша влада, яка розуміє, що головне для неї - це завоювання нашої поваги та підтримки. У нас, на жаль, рабство... І, перш за все, рабство душі.
 
- Для кого відкриваєте свій "дім душі"?
- Про мене судять, що я замкнутий. Так і є. Я не люблю бездумного марнотратства часу, компаній. Це мене не займає. Але коли це коло друзів, серйозна розмова - мені надзвичайно приємно. Здається, я створений, народжений, живу для того, щоб одержувати таке задоволення. Душу відкриваю не для того, щоб когось туди впустити, а для того, щоб бачили, що, вона не чорна, не заздрісна, не егоцентрична, а екстраверта, відкрита до спілкування. Готовий слухати, сприймати й говорити. Ось філософія мого прагнення відкрити душу.
 
- Хто був вашим духовним лоцманом?
- Я завжди спілкуюся з дідом Павлом. Він помер, коли мені було дев'ять років. Пам'ятаю його на рівні дитячого сприйняття. Постать дуже яскрава. Сільський філософ, дуже добра людина. До нього ходили радитися всім кутком. Ніколи не підвищував голосу, ніколи нікого не образив. Дуже стримано ставився до поведінки дітей, нас, онуків. Мав якусь магічну силу. Я зараз, коли мені чи то важко, чи то треба прийняти якесь важливе рішення, звертаюся в думках до нього. Переконаний, що з ним спілкуюся постійно.
Другим моїм наставником був Олександр Дмитрович Симкович, інститутський викладач. Багато чого зрозумів із спілкування з ним, у його роботі зі мною. Найперше, він навчив мене, що таке копітка праця в пізнанні, залучив з першого курсу до наукової роботи. Доктор технічних наук, професор, він - дуже глибокий гуманітарій. Добре розуміється на психологічних моментах. Надзвичайно любить поезію, а його любов і мене до неї прихилила.
Олександр Дмитрович захоплюється такими дивними, здається, речами, як чай. Був членом Будинку чаю в Грузії. Остання його лекція, яку він читав на своєму курсі, складалася з двох частин: перші 45 хвилин говорив про чай, його якості, а другі - поезія в житті механіка. На цю лекцію приходив практично весь вуз. Це - неординарна, багатогранна людина. Був патріотом, що було на той час достатньо ризикованим, національно-свідомою людиною. Мені від нього передалася певна сміливість, переконання, що потрібно мати власну гідність, якщо хочеш досягти чогось. Інакше тебе ніхто не поважатиме.
І, безперечно, мої батьки (фото 6, 7). Мій батько - високоморальна, порядна, надзвичайно працьовита людина, це - еталон, якому я сьогодні віддав би перевагу. Я хочу, щоб мої діти відчували до мене те, що я відчуваю до своїх батьків! Для мене це була б велика радість. Мати - людина, яка критично сприймає буття. І моя критичність від неї. Ось ті духовні стовпи, на яких тримається моя дійсність! А майбутнє - не зрадити, або хоча б не зіпсувати духовний образ своєї дружини (фото 8).

- Чи доводиться йти на компроміси, щоб реалізуватися?
- Я - людина компромісів. Хоча впертий. Підтримую політику компромісів. Пригадую, як вчив мене дід. Запитує: "Зустрілися на високій кладці два барани. Хто з них розумніший?". І сам відповідав: "Той, хто уступає дорогу". Я готовий до компромісів. Але є межа. В компромісі я можу жертвувати своїм особистим, але не загальним інтересом, а тим більше національним. Вважаю, що недоліком моїм є те, що я не вмію стримано слухати, під час дискусії нерідко невиправдано запальний. Над цим працюю!

- У чому вбачаєте свій національний обов'язок?
- Кожне покоління переживає різні стадії - дитинства, юності, навчання, зрілості, можливості виявити свою активну політичну та громадянську позицію. А потім уже, очевидно, стадії споглядання, критики, мудрості набутого життя, такого собі консультанта для своїх дітей, онуків, правнуків і, зрештою, для суспільства. Коли суспільство високо розвинуте, то поколінню, яке переживає стадію політичне активного буття, цей період можна проспати. Нічого катастрофічного не відбудеться, хіба що загострення якихось певних проблем і можливих кризових явищ, гальмування динаміки розвитку. У нашій же ситуації, якщо те покоління, яке я представляю, - а я вважаю, що ввійшов якраз у смугу необхідності проявляти активну громадянську позицію, - якщо ми просто її проговоримо, то ми зробимо надзвичайно велику ведмежу послугу всім прийдешнім і минулим поколінням. Ми втратимо здатність розвиватися як незалежна держава, й те, що відбулася незалежність, Господом Богом дана, буде втрачено. Моя громадянська позиція: зробити все, що можу, і якнайкраще. Життєво необхідно якнайшвидше утвердити цю незалежність і зміцнити в ментальності більшості громадян позитив, що ми - гідна нація на гідне життя. І що воно не якесь міфічно надумане, а може й повинно бути реальним. Тому треба брати плуга й серйозно перти кожному, а не плакатися, що ми так погано живемо, і зір втрачати, з різних боків визираючи свого Месію.
 
- Атрибути успіху які?
- Як у будь-якій іншій державі. А формула успіху - це професіоналізм, напружена праця, відповідальність і певна жертовність. І головне, чітко вибудувана система або ієрархія інтересів. Лише послідовне дотримання такої системи дозволить позбутися того, що сьогодні відбувається в Україні.
Найперший інтерес для людей, які наділені найменшою політичною відповідальністю, інтерес, який має бути святим, щоб ми не робили, - зводиться до захисту національних інтересів. Лише змінивши середовище, зробивши його кращим, ти можеш мріяти про реалізацію другого за важливістю інтересу - корпоративного. Скажімо, у мене сьогодні він може бути проявлений у авторитетності громадського об'єднання "Відкрита політика" та тієї партії, яку ми утворимо. Якомусь регіональному акценті, бо я - депутат від Вінниччини й для мене надзвичайно важливо, як вона живе, це - інтереси моєї малої Батьківщини. І тільки на третьому місці повинен стояти приватний інтерес. Я не заперечую його важливості, ні, але хочу утвердити таку практику, що він не може бути представлений щаблем вище, на одну, а тим більше - на дві позиції. На жаль, ми живемо сьогодні в атмосфері домінуючого приватного інтересу.
Я не маю жодних претензій до пересічних громадян. Але для керівника будь-якого рівня, саме для тих, хто представляє собою частину локомотива суспільства, тих, хто організовує, хто за собою веде, цей авторитет не може бути домінуючим, його місце - лише третя позиція! Ось у такому поєднанні й визначається формула успіху.
А критерії - це те, про що ми піклуємося. Гадаю, наявність малої кількості проблем у суспільстві й демонструє жалюгідність нашого буття. Як би парадоксально це не звучало. "Дайте зарплату!". "Дайте пенсію!". І більше нічого ніхто не вимагає... Від того, з якими проблемами приходять люди, що тривожить і хвилює їх, - такий рівень життя. Чим вищий - тим більше проблем, тим вони з більшими претензіями, розмахом, глибиною і значенням.

- У чому найбільша загроза нашій державі?
- У сірості, яка, на жаль, представлена владою. Нездатності зрозуміти, що влада дається не для того, щоб вгамувати свої власні амбіції та продемонструвати свою зверхність, а для того, щоб змінити життя на краще. Влада, зрештою, і демонструє найкращі якості людини, яка її отримала, або не демонструє, бо їх ця людина не має. В тому, що ми маємо рабську психологію і маємо такі примітивні потреби на даному етапі задоволення, - ці дві складові і пояснюють, чому ми маємо таке сіре керівництво. Боротьба з цією сірістю є одним із головних завдань, яке суспільство повинно поставити перед собою.

- Як ви розумієте національну ідею? Що це?
- З теоретичного погляду - щось таке, що зрозуміле, високе, інтегруюче й незаперечне, що сьогодні не викликає жодних сумнівів, що об'єднує націю, гарантуючи їй, за умов реалізації цієї ідеї, краще життя, впевненість у майбутньому.
У площині національної ідеї має бути щось загально гуманне, абсолютно зрозуміле не тільки кожному громадянину всієї нації, яку ти представляєш, а й світовій спільноті. Разом з тим, мають бути певні акценти самодостатності, особливості. Інакше це буде не інтегруюча ідея.
Вона має бути святою найперше для тих, кому делегує свою владу народ, голосуючи на тих чи інших виборах. Вона має бути головним критерієм відповідності посаді, на яку ту чи іншу людину призначають або обирають. Вона має бути найсерйознішим екзаменатором усіх нас, а особливо тих, хто претендує на якесь лідерство.
Наприклад, в якості загальнолюдської ідеї існує релігія, яка об'єднує різних людей вірою у Господа Бога, Христа, Магомета, Будду тощо. Всім зрозумілі принципи та постулати, які сприймаються як аксіома... Але в Бога ти можеш не вірити... Інша справа- засаднича національна ідея. Якщо ти не поділяєш її головні постулати, то не можеш керувати країною, народом, який за цією ідеєю живе. Це такий оієнтир, за яким вимірюються будь-які кроки. Якщо дії, які робить той чи інший лідер, суперечать цій ідеї, то вони хибні. І тут важливо знайти критерій оцінки. А він може бути лише один: цією ідеєю треба жити, не просто в неї вірити. Це більше, ніж віра, бо віра - це щось дуже особисте, і від того, в що ти віриш, країні може не бути жодної користі. А ось відсутність загальної ідеї розвитку нації призводить до того, що є сьогодні в Україні. Це коли Президент може поїхати на військово-морське свято іншої держави, яка розмістила свої підрозділи на твоїй землі, і стояти на трибуні поруч з тими, хто не приховує свого бажання цю землю в тебе забрати.
Слово "національне", на жаль, у суспільній свідомості все ще сприймається як щось вороже, агресивне, неприродне. Хоча звикли, що є національний банк, національна валюта, національна збірна по футболу... А ось "національний інтерес" - він нас лякає, "національна ідея" - лякає. Це якраз ті вивихи, які повинна побороти ідея.
В своїй суті вона має бути скерована не на домінанту якоїсь певної етнічної групи людей, навіть материнське етнічної для України, а ми повинні будувати політичну націю, зорієнтовану на те, що всі громадяни України - українці й цим щиро пишаються, бо це - гарантія їхнього життя, безпеки, власне - бажаної і омріяної перспективи.
На різних етапах вона може бути сформульована різними гаслами. Але суть її має залишатися незмінною. Національна ідея повинна виховати покоління, яке живе в ім'я майбутнього. І тільки така національна ідея здатна перемагати. А та, яка живе лише в ім'я сьогодення, обов'язково закінчиться трагедією. Національна ідея - недосяжна зірка, до якої всі наближаються. Сьогодні ми не розуміємо цього, тому в жодній, а тим більше в гуманітарній сфері, не зробили нічого, щоб у якийсь спосіб її стверджувати.
Своїм рабством, найперша якість, яка проявляється в поведінці наших правителів, намагаємося вдовольнити інтереси всіх, крім свого власного народу, своєї власної нації. Ми, як раби, тішимося тим, що нас хтось похвалив, що прийде обов'язково час, а з ним і правитель, який дасть менше роботи й більше зарплати. Національна ідея повинна побороти почуття внутрішнього рабства і розбудити особистість. Ту особистість, яка розуміє, що житиме так, як працюватиме. Патерналізм, яким сьогодні вражене наше суспільство, залишається чи не найголовнішою характеристикою нашого суспільства й поведінки кожного її члена. Позбавити себе від очікування доброго подарунку від доброго дяді - головна функція або призначення національної ідеї, вселити віру в свої сили й змусити встати та йти до тієї мети, яку ми хочемо бачити. В ім'я кращого майбутнього твоїх дітей, а не власного живота. Цей акцент у формуванні національної ідеї має бути чи не найголовнішим.

- Яким бачите завтрашній день України?
- Вірю в найкращу перспективу. Я - оптиміст, хоча кажуть, що песиміст - це добре поінформований оптиміст. Знаю, що майбутнє належить тому народові, тій нації, яка володіє водою і землею. І сьогодні Україну знищують як державу, намагаються тримати її в стані кволості, неймовірної слабкості ті, хто це розуміють. Європа страшенно боїться чорноземів України. Вона тримає в такому стані Україну не тому, що така недолуга. Вона знає - це той резерв, той ресурс, який вони завжди візьмуть із рук слабкого господаря. У нас трошки гірше з водою, але ми ще
далеко не всі джерела розвідали і, тим більше, ефективно використали. Головне, щоб мати треновані, дбайливі руки, здорову голову, здатність це багатство втримати й ним розпорядитися.
І те, що Україна годуватиме якщо не весь світ, але півсвіту точно, мені хотілося б, щоб вона його годувала не як рабиня, яка виконує чужу волю. Щоб вона мала здатність ще дарувати, бо ніщо так не піднімає гідність людини, суспільства, як можливість дарувати. При цьому, безперечно, забезпечуючи пріоритетні інтереси своєї нації. Тому я думаю, що таке суспільство ми збудуємо. Основа є.
Крім цих природних багатств, ми маємо ще набутий сформований характер землероба, який за своєю ментальністю надзвичайно працьовитий, стриманий, глибокий за своєю думкою і широкий своєю душею. Кращих людей просто не буває, хоча красою багатьох націй і народів захоплююся по-своєму.
Освітній рівень українців, їхній розумовий потенціал з сивої давнини по день сьогоднішній дивує світ своєю величчю, своїм глибоким генетичним і міцним корінням. Ось хто ми є.
Якщо ми це розуміємо й цього надзвичайно щиро прагнемо, то перед нами немає жодних перепон, проблем, які ми б не здолали. Це обов'язково буде.

- До чого йде світ?
- Не йде прямо, а блудить. Нема-нема - збочує на чергову петлю блуду. Світ сьогодні цинічний, як ніколи - прагматичний у бажанні отримати все і сьогодні. Відзначається нерозумінням якраз української ментальності: що запас, який не транжириться сьогодні - гарантія твого завтрашнього дня і є надзвичайно важливою характеристикою, яку ми в світовому, глобальному масштабі чомусь втрачаємо.
Скажімо, мене дивує якась така нарваність панувати світом, принижуючи гідність народів, що проявляється з боку Сполучених Штатів Америки. Якщо над цим не замислитися, це може закінчитися крахом - експлуатувати дешеву робочу силу, нищити здатність її відновлюватися або принижувати. Дивує нерозуміння того, що європейський дім - це всі народи континенту, а не окремі та обрані.
Дивує світ тим, що створив гонку за багатством, це диференціює суспільство. Гадаю, що такий не зовсім поважний і раціональний спосіб життя може призвести до певних напружень, що, зрештою, ми й спостерігаємо.