"Самостійна Україна”, 26 серпня 2005 року

15 років УРП “Собор”: ретроспектива й перспективи

Цього року незалежна Україна відзначає своє 14-річчя. Найперша політична партія незалежної України – Українська республіканська партія “Собор” – старша від неї на рік. А будь-яка дата є насамперед добрим приводом оглянути пройдений шлях і подивитися в майбутнє.
Аж до 1989 року в Конституції СРСР залишалася сумновідома шоста стаття - яка закріплювала “керівну і спрямовуючу роль” КПРС. Тому однією з головних вимог новопосталого демократичного руху (в Москві він гуртувався навколо Міжрегіональної депутатської групи, в Україні - навколо Товариства української мови ім.Т.Шевченка, “Меморіалу”, “Зеленого світу”) було скасування цієї статті, утвердження реального політичного плюралізму й багатопартійності.
Проте паралельно з переліченими вище організаціями (тоді їх ще називали “неформальними”), утвореними переважно демократично налаштованою інтелігенцією, яку покликала до громадського життя “перебудова” (значна її частина ще перебувала на той час у лавах КПРС), в Україні діяло й об’єднання тих, кому вже не треба було болісно переосмислювати колишні радянські міфи. Ці люди заплатили за свої переконання роками (а дехто - й десятиліттями) концтаборів. Адже практично всіх членів утвореної 1976 року Української громадської групи сприяння виконанню Гельсинкських домовленостей було репресовано. Четверо з них - Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий - не повернулися з ув’язнення.
Проте “перебудова” відчинила камери - й 7 липня 1988 року члени Гельсинкської групи, які повернулися з ув’язнення, утворили Українську Гельсинкську спілку. Головою УГС обрали легендарного Левка Лук’яненка, який на той час ще перебував на засланні. З наступного року УГС перейшла до відкритої пропаганди ідеї державної незалежності України. І якщо з іншими “неформалами” КПУ могла дискутувати (чи час від часу навіть загравати), то ставлення влади до УГС було гранично жорстким - членів спілки далі вважали “знавіснілими антирадянщиками”. Мушу зізнатися: коли б мені, на той час першому секретареві ЛКСМУ (нехай навіть першому демократично обраному на альтернативній основі!) хтось сказав би, що я колись очолю партію, яка виникне на основі УГС - я цьому ніколи не повірив би.
У першому (за тодішньою нумерацією - ХІІ-му) скликанні Верховної Ради було десятеро колишніх в’язнів сумління. І ще до офіційного відкриття першої сесії більшість із них набули статусу членів партії - першої на теренах сучасної України політичної партії, альтернативної до КПРС-КПУ.
З’їзд УГС, на якому було вирішено перетворити спілку на Українську республіканську партію, відбувся 29-30 квітня 1990 року в Київському будинку кіно (який гостинно прихищав багатьох тодішніх опозиціонерів). Відкрила його легендарна Оксана Мешко - яка на початку 1980-х, перейшовши поріг власного 75-річчя, очолила Гельсинкську групу, майже всіх членів якої було вже заарештовано - і цим забезпечила собі статус найстаршого політв’язня СРСР. Головою УРП було обрано Левка Лук’яненка.
Не всі колишні члени УГС вступили до нової партії - В’ячеслав Чорновіл вирішив зосередитися на розбудові Народного Руху України (який стане політичною партією лише через два роки). Але головного було досягнуто - політична монополія КПРС-КПУ перестала існувати. Рада Міністрів УРСР офіційно зареєструвала УРП 5 листопада 1990 року - раніше, аніж було зареєстровано КПУ. А відтак УРП уже назавжди гарантувала собі статус першої політичної партії сучасної України.
Протягом п’ятнадцятирічної історії партія переживала різні періоди. На виборах 1994 року вона зуміла провести найбільше парламентське представництво - 11 депутатів, які слали основу групи “Державність” у парламенті другого скликання. А ще через чотири роки партія, яка разом із Конгресом українських націоналістів утворила виборчий блок “Національний фронт”, отримала 2,7% голосів і не зуміла подолати 4-відсоткового бар’єру.
Партія пережила болючі розколи - 1992 року, коли відійшли “радикали” на чолі з Степаном Хмарою, незгідні з тодішньою партійною лінією на співробітництво з президентом Леонідом Кравчуком, і 1997 року, коли відійшли “помірковані”, незгідні з надто різкою, на їхню думку, опозиційністю щодо президента Леоніда Кучми. Партія пережила болючі розчарування - коли в листопаді 1999-го на бік Кучми несподівано перекинувся підтримуваний нею кандидат Євген Марчук. Але партія ніколи не зрікалася своєї мети і ніколи не вчинила нічого такого, чого сьогодні слід було б соромитися.
Відродження УРП розпочалося з весни 2000-го, коли до керма партії (на той час - позапарламентської) по восьмирічній перерві знову став Левко Лук’яненко (Левко Григорович склав обов’язки голови партії, ставши першим послом незалежної України в Канаді). Саме з того часу починається активне зближення УРП з Українською народною партією “Собор”, яка об’єднала наприкінці 1999-го низку національно-демократичних середовищ. 16 грудня 2000 року я (тоді -від імені УНП “Собор”) підписав разом з Левком Лук’яненком та головою Української християнсько-демократичної партії Лесем Сергієнком угоду про створення тісного політичного блоку УРП, УНП “Собор” та УХДП з перспективою перетворення в майбутньому в єдину національно-демократичну партію.
Міцність новоутвореного об’єднання партій було перевірено того ж дня - коли його учасники встановили на Майдані Незалежності перші (й тоді ще до болю нечисленні) намети акції “Україна без Кучми”. А влітку 2001-го учасники блоку стали разом з партією “Батьківщина” співзасновниками Форуму національного порятунку (який з осені того ж року став називатися Блоком Юлії Тимошенко). На парламентських виборах 2002 року в першій п’ятірці БЮТ УРП представляв Левко Лук’яненко, а УНП “Собор” - я з Григорієм Омельченком.
Сучасна Україна знає чимало партійних об’єднань, коли на місці двох суб’єктів поставало три - “об’єднана” партія та відлами двох початкових, які цього об’єднання не визнали. З цього погляду УРП, УНП “Собор” та УХДП були єдині, які показали, як можна об’єднуватися по-справжньому. Спершу в грудні 2001-го з’їзд УХДП оголосив про самоліквідацію партії і закликав її членів влитися до УРП, а відразу після виборів, 21 квітня 2002 року таке ж рішення ухвалив з’їзд УНП “Собор”. З’їзд УРП, що відбувався в тому ж залі, прийняв нас до лав партії, прийняв зміни до статуту партії і уточнив її назву.
Підкреслю - зворушливій процедурі, під час якої прапор УНП “Собор” було згорнуто й передано на вічне зберігання до музею, передувала тривала підготовча робота з вироблення нової програми й статуту УРП. Партійні середовища вже були добре знайомі одне з одним - бо півтора року працювали в рамках одного блоку й разом пройшли виборчу кампанію. Але не менше важила й тверда переконаність тодішніх керівних органів УРП та УНП “Собор”: ми об’єднуємося не для того, щоб боротися за керівні посади, а для того, щоб спільно здобути українську Україну. І коли я був обраний головою партії й отримував з рук Левка Лук’яненка прапор УРП - цей момент був для мене значно більше, аніж просто красивий ритуал. Я відчув величезну відповідальність не лише за долю найпершої політичної партії сучасної України, але й за долю української націонал-демократії в цілому.
...На жаль, поняття “націонал-демократія” в наших політологічних словниках так і не дістало адекватного окреслення. В це поняття різні сили вкладають різний зміст. Але для мене - й для більшості українського загалу - це словосполучення означає відданість одночасно загальносвітовим демократичним ідеалам і традиційним цінностям нашої материнської української нації. І якщо класичні ліберали ставляться до української мови й української культури лишень як до мови й культури однієї зі спільнот, що населяють сьогоднішню Україну, то для мене ці мова й культура мають значно більше, без перебільшення сакральне значення. Я переконаний - без цієї мови й цієї культури як консолідуючого стрижня демократична цивілізована Україна просто неможлива.
Більше того - ця мова й ця культура є гарантією тривання й розквіту мов і культур інших етносів, які живуть в Україні. Бо ж без цього стрижня на інші мови й культури так само очікує розчинення в великому глобалізаційному казані. І якщо сьогодні, скажімо, в Криму остаточно змовкне українська - то водночас і зникне надія на те, що тут повнокровно звучатимуть кримськотатарська, вірменська, грецька, єврейська...
УРП “Собор” була однією з партій-засновниць коаліції “Сила народу” на підтримку Віктора Ющенка. І, незалежно від рівня присутності членів партії в нинішній владі (на жаль, цей рівень надто низький - з огляду на кадровий та інтелектуальний потенціал партії, на її реальний внесок у виборчу кампанію) партія до 2009 року однаково нестиме відповідальність за того президента, якого вона підтримала. У цьому зв’язку виникає питання про майбутнє партії - особливо після того, як сам Віктор Андрійович став почесним головою Народного союзу “Наша Україна”.
Переконаний - і це моє переконання поділяє абсолютна більшість моїх однопартійців - Україні й надалі потрібна потужна й сучасна національно-демократична сила, здатна обстоювати національні цінності, які в сьогоднішній Україні далі є загрожені. Чи зможе стати такою силою “Наша Україна”? Очевидно, що ні. З тієї простої причини, що “місткість” національно-демократичної ніші сьогодні не перевищує 15% голосів виборців - а “Наша Україна” покликана боротися за більшість, потужно рухаючись на Схід і на Південь.
І в цьому рухові на ющенківську партію чигає очевидна небезпека - припасуватися до рівня уявлень значної частини громадян, сформованого в роки радянські й роки кучмівські. Така партія не зможе активно боротися за належний статус української мови - бо така ідея не надто популярна на Сході й Півдні. Така партія не буде вважати своїм пріоритетом рух до НАТО - бо більшість виборців цього не підтримує. Така партія не буде аж надто популяризувати і Європу - бо в стратегічній перспективі перед Україною замість принадного, але оманливого “і-і” постає таки жорсткий вибір: “або-або”. Або Європа, або Росія. Один з кордонів України мусить стати в майбутньому значно більш контрольований за інший.
Але всі перелічені вище гасла є водночас гаслами самого Президента - який відтак об’єктивно зацікавлений у формуванні потужної національно-демократичної складової, важливим компонентом якої покликана стати УРП “Собор”! Саме національно-демократична правиця, не претендуючи на більшість голосів у національному масштабі, може стати для суспільства важливим каталізатором формування нової, по-справжньому європейської свідомості.
Підкреслю: щоб виконати цю місію, націонал-демократія повинна стати модерною. Вона повинна бути адекватною сьогоднішньому рівневі українського суспільства - жорсткого, прагматичного, деформованого десятиліттями тоталітаризму і роками кучмізму, і все ж, як показали події Помаранчевої революції - наділеного незнищенним прагненням справедливості й не остаточно байдужого до свого історичного коріння.
І тому згадаймо ще раз нашого великого національного генія. Тарас Григорович у вільні роки свого життя (коли не був приречений на солдатський мундир) носив і кожуха, і смушеву шапку - але то був радше спосіб нагадати петербурзькій публіці про свою інакшість. Але водночас значно охочіше він убирав для світських салонів - бездоганний фрак, а для мистецької робітні - артистичний халат художника.
То ж модерна національно-демократична правиця так само повинна природно чутися не лише в традиційній вишиванці, але й в усьому спектрі виявів сьогоднішнього життя - від вечірнього смокінга й до робочої джинсової пари. Бо тільки тоді ця правиця виконає свою місію - побудови по справжньому української України.
Української не в етнічному вимірі - адже кожен з етносів, який мешкає на нашій землі, збагачує, а не збіднює її неповторну палітру. Української насамперед у вимірі належності й поваги кожного її громадянина до її традиції, мови, культури. І тоді, вірю, і на очах етнічного росіянина, і на очах етнічного кримського татарина, і на очах етнічного українця блищатимуть однакові сльози гордості при виконанні нашого національного гімну. І слова “ми всі - українці!” матимуть для них однакове наповнення.

Анатолій Матвієнко, голова УРП “Собор”

www.sobor.org.ua
www.matvienko.kiev.ua