"Свобода", 26 вересня 2005 року

Харакірі Анатолія Матвієнка

Екс-прем’єр Криму і колишній уже лідер УРП “Собор” належить до нетипових персоналій українського політикуму.

Ще комсомольську прагматичність і ділову жорсткість він сполучає зі своєрідним романтизмом і щирою любов’ю до “української ідеї” (нехай навіть украй розмито усвідомленої — але таке буває з неофітом, який пройшов шлях від першого секретаря ЦК ЛКСМУ до лідера помірковано націоналістичної партії). Природну (пан Анатолій не може похвалитися надто доброю освітою) системність мислення він поєднує з власними, інколи доволі химерними, уявленнями про моральність, які свого часу вже підштовхнули його до резонансного виходу з ним-таки створеної НДП. Не позбавлений Матвієнко й певної харизми, вміння зачаровувати і окрему людину, і велику аудиторію. Водночас він завжди мав у характері й поводженні щось таке, що не дозволяло йому стати зіркою номер один українського політичного небосхилу.

Можливо, це “щось” називається сумлінністю. Проте теж доволі своєрідною. Адже, як оповідають люди обізнані, доволі часто пан Анатолій діяв на шкоду і собі, і найближчому політичному оточенню, аби лиш виконати свій “обов’язок перед Україною” (звісно ж, у власному розумінні цього обов’язку). У дні помаранчевої революції, коли його колеги красувалися на Майдані, Матвієнко орав перелоги електорально ворожої Харківщини (в яку сам напросився, щоб виправити надто провальну для Ющенка ситуацію), а під час наскоків до Києва похапцем намагався виправити закони, які врешті-решт були проголосовані в рамках “великого пакету” 8 грудня. Звичайно ж, закохати Харківщину в Ющенка за місяць-два Матвієнкові не вдалося, а тим часом місця біля підніжжя майбутнього трону посіли інші. Як наслідок, і пана Анатолія, і всю його партію (що могла похвалитися яскравим набором імен) було відверто обійдено при розподілі нового владного пирога.

Проте сам Матвієнко, здавалося, не надто тим журився (попри постійні нарікання однопартійців, чиї кадрові сподівання не справдилися) і сумлінно виконував черговий обов’язок щодо “неньки” — готував справді потрібну реформу місцевого самоврядування, що мала радикально розширити повноваження сіл, селищ та міст. Не виключено, що й домігся б свого, якби одного чудового квітневого ранку в мудрій голові Президента не зародилася блискуча ідея: саме Матвієнкові до снаги виправити ситуацію в Криму (розхитану незграбними кроками самого ж Ющенка, який взявся ще за “живого Куніцина” ділити його спадщину, не маючи навіть визначеної кандидатури майбутнього прем’єра автономії).

Очевидно, лідерові УРП “Собор” було сказано щось таке: “Якщо ти мені друг, то поїдеш до Криму, а якщо не поїдеш — то ти мені не друг”. І сумлінний Матвієнко взяв під козирок. Поспіхом скликавши на 15 хвилин провід рідної партії, він проінформував його про президентське рішення і, залишивши отетерілих однопартійців перетравлювати приголомшливу новину, відбув на Банкову готуватися до вильоту в Сімферополь. (Хоча згодом Матвієнко неодноразово заявляв: до Криму мене послала партія, і я виконую її доручення).

У квітні авторитет Ющенка був іще неймовірно високий, тож вдалося зробити неможливе: кримський парламент (хоча й із другої спроби) проголосував не лише за “варяга”, але на додачу й за “націоналіста”. І тут Матвієнко вперше, мабуть, зрозумів, у яку пастку проблем — політичних, економічних, соціальних, етнокультурних — він потрапив. При цьому новий прем’єр автономії був трагічно самотній — в умовах парламентської республіки, де кожне призначення мусила погоджувати Верховна Рада, він зміг привезти з Києва лічених людей, яким довіряв (і навіть тут припустився помилок: один із висуванців Матвієнка, віце-прем’єр Гриб, людина з великими бізнесовими інтересами, відразу ж набув слави “кримського Порошенка”).

А обіцяної підтримки з Києва Матвієнко так і не дочекався. Більше того, як відверто писали про це кримські й київські газети, один з найближчих до Президента діячів НСНУ, Микола Мартиненко, послідовно робив усе можливе, щоб дискредитувати кримського прем’єра й посадити в це крісло свою людину — нардепа-нашоукраїнця Володимира Шкляра. Не бракувало й інших охочих половити рибку в каламутній водичці.

На цьому тлі Матвієнко намагався вирішувати проблеми землевідведення для кримських татар, газифікації степових районів, залучення іноземних інвестицій. Однак, на жаль, при цьому він так і не позбувся надміру пафосної лексики партійного лідера, звиклого закликати до “жертовності” й “служіння Україні”. А до того ж надто охоче анонсував різноманітні мега-проекти (можливо, й потрібні в майбутньому, але очевидно нездійсненні за нинішніх умов). І дуже скоро Матвієнко здобув стійку репутацію людини, яка багато говорить і мало робить. Не здобув собі кримський прем’єр прихильників і в мас-медіа. І не лише в фінансованих партією “Союз”, його з видимою насолодою “розмазувало” з номера в номер авторитетне “Дзеркало тижня”.

Тим часом у Києві справи кримського прем’єра теж погіршилися. Він втрачав зв’язок з власною партією, а коли зрідка й наскакував на засідання проводу, то безапеляційністю й авторитарним стилем поведінки відлякував від себе дедалі більше однопартійців. У липні дійшло до відкритого конфлікту між головою партії й головою її ради старійшин Левком Лук’яненком (щоправда, тоді його ще вдалося залагодити). Але найдошкульніше вдарила по Матвієнкові політична криза, яка спалахнула на початку вересня. Нічим більше не стримувані кримські клани пішли в атаку, передчуваючи “дерибан” останніх передвиборчих місяців. У повітрі запахло вотумом недовіри сформованому лише на початку травня урядові автономії.

А сам пан Анатолій був поставлений “на розрив” між Ющенком (до якого плекає ірраціонально-побожну повагу) і Тимошенко (з якою разом пройшов парламентські вибори-2002). І коли кримський прем’єр зробив нарешті свій однозначний вибір на користь Президента, то виявилося, що його партія опинилася по інший бік: всі п’ять членів парламентської групи УРП “Собор”, що входить до фракції Блоку Юлії Тимошенко, попри всі відчайдушні спроби Матвієнка вплинути на них, не підтримали уряд Єханурова ані першого (коли їхніх голосів власне й не вистачило), ані другого разу (коли вже вони явно ні на що не впливали).

І тоді кримський прем’єр звинуватив однопартійців у “зраді національних інтересів” (особливо театрально й некрасиво це прозвучало щодо академіка Костянтина Ситника, який заробив інсульт, мотаючись по селах Харківщини й агітуючи за “народного президента”). І демонстративно подав у відставку з обох посад — і урядової (упередивши тим на день очікуваний вотум недовіри), і партійної. При цьому не обійшлося без чергових риторичних фігур — Матвієнко каявся перед Президентом за негарну поведінку однопартійців і заявляв, що негідний далі “з моральних міркувань” бути главою кримського уряду.

На жаль, це не було лише нездарне каяття провінційного актора. Люди, які бачили Матвієнка в той день, свідчать: якби в нього був самурайський меч, він неодмінно зробив би харакірі. То ж добре, що Анатолій Сергійович народився не десь у Кіото, а в Бершаді на Вінниччині...

Як складеться політична доля Матвієнка, сказати важко. Однопартійці залишили йому відкритими двері для повернення, хоч мало шансів на те, що він скористається їхньою великодушністю. Значно ймовірніше, що пан Анатолій вигулькне на одній з урядових посад чи у виборчому штабі “Нашої України” (журналісти оповідають і про такий варіант).

Але Матвієнко — постать в українській політиці справді нетипова, здатна на неординарні кроки. Тому не виключено, що він упродовж ближчого часу працюватиме, наприклад, учителем фізкультури у рідній Бершаді (для своїх 52 років він зберіг відмінну фізичну форму) або ж нарешті захистить майже написану (і зовсім не липову) кандидатську з економіки. І тяжко оплакуватиме свою уявну провину перед українським Президентом. Чи згадуватиме він при цьому однопартійців, які повірили в нього і стали під його прапори, а залишилися врешті-решт біля розбитого корита, — невідомо.

Беззаперечно одне — Президент Ющенко внаслідок очевидно безглуздого квітневого рішення (Кримові вочевидь не міг дати ради “варяг” і тим більше “націоналіст”) “спалив” одного з найвідданіших своїх прибічників.

Михайло ПЕРЕЯСЛАВЕЦЬ

www.sobor.org.ua
www.matvienko.kiev.ua